Здавалося б, була звичайна родина: тато, мама, брат і я. І умови звичайні, і наче й люди не погані, але сталося те, що сталося.
Я знаю, хто усе це зробив, а ви зі мною погодитеся, коли дочитаєте цю історію до кінця.
Отож, у нашій звичайній родині головним був не батько і не мама, а старший брат. Це я так бачила зі свого дитячого погляду. Тато заробляв гроші, брат потрапляв в халепи, мама його вигороджувала, а я їм заважала.
– Таню, не заважай!, – чула я від батьків, бо вони були зайняті тим, що в Івана в щоденнику запис прийти до завуча і хто в тому винен.
Іван старший за мене на шість років. Коли я з’явилася, він уже був сформованим центром маминого світу. Вона жила ним, дихала ним, переживала за нього так, ніби я була не другою дитиною, а додатком до першої.
Я не пам’ятаю, щоб у мене були нові речі. Пам’ятаю тільки фрази:
— Та ж це майже нове.
— Ще ж добре носиться.
— Навіщо купувати приладдя, якщо є від Івана?
Мені діставалися навіть його футболки, його шорти, його светри. Навіть коли я підростала.
Кишенькові гроші?
Іванові — більше, а мені не треба, бо вдома й так є цукерки, а що мені ще може хотітися?
— Він хлопець, — пояснювала мама. — Йому треба звикати розпоряджатися грошима.
— А я? — наважувалася я.
— А ти дівчинка. Тобі головне заміж вийти за чоловіка, що добре зароблятиме.
Я дивилася на неї і не могла зрозуміти: чому це звучить не як мрія, а як вирок?
Одного разу я спитала:
— А якщо я зароблятиму більше, ніж чоловік?
Мама навіть не задумалася:
— Не вигадуй. Так не буває.
І саме тоді, ще дитиною, я вирішила: я доведу, що буває.
Я вчилася добре, мені було цікаво в світі, де є чіткі правила, а не так, як у нас в родині, що можна все виправдати, головне аби «Івасик був здоровий». Далі вступила до інституту сама, батьки не давали мені й тоді грошей.
– Добре, що на бюджетне, бо ми ю не потягнули, – казала мама.
Я почала підробляти ще під час навчання, бо всі гроші йшли на те аби купити Івану машину, а я так мріяла про власне житло, бути окремо від них.
Мама на мої успіхи реагувала стримано, зазвичай, не помічала, бо Іван подряпав машину, чи його звільнили з роботи.
— Робота — це добре. Але коли вже особисте життя?, – казала, як аргумент.
Мені здавалося, що вона боялася не того, що я буду самостійною, а що я не стану такою, як вона.
Ми всі ще жили в одній квартирі. Я працювала, вкладалася в побут, допомагала мамі. Але при кожній нагоді вона нагадувала:
— Жінка має підтримувати чоловіка, навіть якщо важко.
— Краще триматися хоч за якого, ніж бути самій.
— На всьому можна зекономити.
Іван у той час працював вантажником. Усі свої гроші залишав собі. Мама його не чіпала.
— Ось одружиться — тоді буде відповідальним.
Я дивилася на нього і розуміла: він уже звик, що за нього вирішують, готують, прибирають і думають. Невже мама цього не бачить?
Далі не стало тата, хоч він найчастіше мовчав, але я трактувала його мовчання, як підтримку себе, наче, він єдиний мій союзник.
Мамі стало на одну порцію менше готувати і той вивільнений час вона вирішила спрямувати на мене.
– Тобі скоро тридцять, а ти не заміжня! Ти доки будеш у мене на шиї сидіти?, – заламувала вона руки, хоч нічого подібного не казала про брата.
Коли Іван сказав, що одружується, мама світилася. На знайомстві його Оля вела себе так, наче вона тут повноправна господиня, а мама й не заперечувала: то Олі принести серветку, то Олі підігріти чай, то Олі принести шкарпетки…
Я вирішила переїхати жити окремо, у мене не було багато грошей, але на оренду вистачить.
Зібрала речі за один вечір і поїхала.
До них не навідувалася, бо мене й не кликали.
Але одного разу мені захотілося прийти додому, на душі було якось щемливо і я не розуміла, що зі мною. Хотіла поговорити з Мамою, але…
Коли я прийшла до мами в гості, то вона метушилася, готувала, прибирала.
– А, це ти?, – сказала так, наче я вийшла з дому зранку, а не три місяці тому.
— Мамо, посиди зі мною.
— Зараз-зараз.
— Де Іван з Олею?
— У кіно.
У їхній кімнаті був безлад. Мама одразу кинулася виправдовуватися:
— Я ще не встигла там прибрати.
Тоді я не витримала:
— Мамо, ти що, хатня робітниця?
Вона знітилася:
— Але ж Оля працює…
— Я теж працюю. Чому ти все тягнеш сама?
– Хтось має їм помагати, вони ж не вміють грошима розпоряджатися, за тиждень їхньої зарплати вже нема. я маю все контролювати.
Я просила маму розміняти квартиру і хай вони собі роблять, що хочуть, а вона відпочине та займеться собою і своїм життям.
– Як я можу спокійно жити, коли у них не буде що їсти? Що ти таке кажеш? Ти б своїм життям зайнялася та заміж вийшла нарешті.
– Бувай, мамо.
– Бувай-бувай. Лиш мене відволікла, що я нічого не встигла зробити, – бурчала вона, проводжаючи мене до дверей і закриваючи їх.
За мить я вже чула, як вона включила пилосос.
Минув рік. У них з’явилася донька. Мамі стало ще важче. І вона почала дзвонити мені.
— Ти маєш допомагати.
— У тебе ж немає дітей.
Я приїжджала, допомагала і вже чула від неї: мене не цінують, мене не беруть до уваги, на мене огризаються, а я ж лише добра хочу…
Коли я купила квартиру, то вона сказала:
– Це добре, але краще б вона була двокімнатна.
Я не зрозуміла, про що вона, доки не поговорила з Іваном. Я йому сказала аби трохи подумав про маму, що їй важко, а вона потребує відпочинку.
– Не переживай, ми її доглянемо, тим більше, що вона залишила заповіт на Ангелінку.
Я втратила дар мови і пішла до неї одразу.
— Мамо, ти хочеш подарувати нашу спільну квартиру Ангеліні?
— Так.
— А де ти житимеш?
— Якось буде.
— Тобі не здається, що це неправильно?
— Вона ж онучка.
— Тоді нехай вони тобі допомагають. Іван з дружиною.
Мама на мене так глянула і каже:
– Я їм помагаю, а ти моя донька і поможеш мені. Раз ти така самостійна, то вже збирай на більшу квартиру та житимемо там обоє.
У мене забракло слів. Довести історію до такого абсурду могла тільки вона.
І тепер мені скажіть, що одна людина не може перевернути життя всіх інших з ніг на голову?
