Я розумію, що мама стомлювалася на роботі і по господарству, тепер це розумію, але все одно, невже так треба багато часу аби пригорнути до себе дитину і поцілувати? Мені здається, що такі дійства були лише на дні народження: теплі слова, обійми і цілунки.
Звичайно, до рідного дому я вертатися не хотіла, бо що там? Перспектив ніяких, мама вічно заклопотана і більше переживає чи прийметься розсада, ніж те, чи я здам сесію.
Доля закинула мене аж на схід країни, де я й знайшла своє щастя – чоловіка Семена та синочка Артема. Все у нас було чудово і я телефонувала мамі на свята, приїздила дуже рідко, бо то дитина мала, то інші клопоти. Не думаю, що хтось інший їздив би до мами щомісяця і я знала, що поруч сестра і її онуки, то мамі до мене й діла нема.
І ось грянув грім і ми зібрали такі-сякі речі і поїхали до мами. Син з дружиною при надії і ми з чоловіком та кіт стали на порозі у мами, а та аж просльозилася.
– Які гості дорогі, яка я рада, хоч і привід сумний.
Нас розмістила, нагодувала, все було добре. Молоді спочатку жили з нами, але потім вже й зима на носі, а звісток гарних нема, гроші закінчуються, роботи особливо ніхто не шукав, бо ж то все буде «два-три тижні»!
Молоді тоді поїхали в місто на орендовану квартиру, а там такі ціни, що ми мали кошти лиш платити за оренду і якесь прожиття, син почав шукати роботу і я чоловікові кажу, щоб теж щось думав.
– Де я знайду в селі роботу по моїй спеціальності, – каже мені він, – А на ще одну оренду квартири в місті нема грошей!
Звичайно, що вже й гризня почалася між нами, бо виходило, що ми жили на мамині запаси і я влаштувалася в школу помічником вчителя, хоч викладала в училищі.
Тимчасові труднощі затягнулися і я вже відправляла чоловіка шукати роботу в місті, віддавала останні гроші аби мав на бензин і хай шукає.
Пригадую, що тоді він поїхав зранку, а вже сіріло і його не було. Я телефоную – поза зоною, я вже вся знервувалася.
– Доню, ану ще дзвони чи не сталося чого в дорозі, – ще мама мені збоку піддає.
– Та що могло статися? Катається десь по місту лиш би роботу не шукати! Звик на нашій шиї жити і збоку на бік перевертатися!
– Любо, – мама аж голос на мене підвищила, – Якби так що сталося, ти знаєш, як би ці слова тебе гризли? То він хіба тобі не чоловік, що й ти маєш його підтримати? Допомогти і зрозуміти? Він тобі такі слова казав, коли заробляв більше, а ти собі каблуками цокала по місту?
Я хотіла мамі відповісти, але почула, що хтось за нами стоїть – то був чоловік, він все чув. Мені було так незручно за мої слова, бо я дійсно вже забула, як ми жили і не пам’ятала того життя, було тут і зараз і я не знала, що буде завтра.
Мама якось розрядила обстановку, покликавши вечеряти, а потім і каже:
– Та що думати про роботу в селі – її завжди повно. Он там скопаєте під цибульку молоду, там зелень посадимо, там парничок зробимо. Я б і корову запропонувала купити, щоб молоко продавати, але не знаю як ви собі на це дивитеся. А з голоду не пропадемо, не переживайте.
І знаєте, добре, що мама якось це так спокійно сказала, добре, що у неї такий характер рівний, що не додавала нам зневіри, а навпаки, розуміла нас.
Ми таки купили теличку і на наступний рік матимемо корову, розширимо город, бо чоловік ще й полуницю надумав продавати. Ніколи б не подумала, що з металурга вийде такий господар.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
