— Максиме, ти чув мене? Потрібно оплатити рахунки за квартиру, термін збігає завтра, — я стояла в дверях кабінету, намагаючись зловити хоча б мить його уваги.

Максим навіть не повернув голови. Його пальці несамовито миготіли по клавіатурі, а очі відбивали неонове сяйво монітора. На екрані якийсь віртуальний велетень приміряв обладунки, що сяяли золотом.

— Максиме! — я підійшла ближче.

— Зачекай, Юлю! — відрізав він, не знімаючи навушників. — Зараз аукціон на «Крила Небожителя». Якщо я їх зараз не заберу, мій рейтинг впаде нижче плінтуса. Це унікальний сет!

— У нас немає на це ресурсів, Максе. Ти вчора отримав виплату, де вона?

Він нарешті озирнувся, і в його погляді я побачила щось чуже й холодне.

— Гроші пішли на справу. Мені потрібно було вдягнути персонажа в елітну броню, інакше в клані мене просто засміють. Я працюю, я заробляю і маю право на свої радощі. А рахунки… почекають до наступного разу.

— Ти витратив усе на цифрові лахи, поки я ходжу в осінніх туфлях під дощем? — мій голос затремтів.

— Не починай, — він знову розвернувся до екрана. — Це інвестиція в статус. Ти все одно не зрозумієш.

Усе почалося досить безневинно. Коли Максим перейшов у нову компанію, він часто повертався додому з усмішкою, розповідаючи про своїх колег. Він кепкував з дорослих чоловіків, які щохвилини обговорювали якусь дивну гру.

Це була соціальна гра на яку підсіли усі його колеги.

— Ти уявляєш, Юль? — сміявся він за вечерею. — Борис Іванович, солідний архітектор, пів години доводив начальнику відділу, що плащ із пір’я фенікса дає більше бонусів до харизми, ніж мантія темного лорда. Вони там наче діти в пісочниці!

Він розповідав, як один із колег придбав собі спеціальну ігрову станцію з кріслом, що вібрує, та ароматизаторами, які виділяють запахи «старого замку» та «магічного зілля».

Тоді Максим вважав це дивацтвом. Колеги створювали альянси, об’єднувалися в гільдії, обирали стилістів для своїх віртуальних аватарів. Це здавалося нескінченною темою для жартів, і я була впевнена, що мого чоловіка це ніколи не торкнеться.

Проте згодом я почала помічати зміни. На обідніх перервах Максим дедалі частіше мовчав, бо не міг підтримати розмову про нові колекції цифрового взуття чи унікальні шоломи.

Він відчував себе зайвим. Щоб не залишатися осторонь, він вирішив спробувати «просто подивитися».

Його колеги з радістю підхопили новачка. Одного вечора до нас завітали двоє «експертів» із його роботи. Вони поводилися так, ніби готували Максима до польоту в космос.

Вони встановили гру, налаштували графіку та почали проводити майстер-класи .

— Дивись, Максе, — повчав один із них, — якщо ти вийдеш на арену в базовому наборі, тебе розтерзають за хвилину. Твій герой повинен бути хоч трішки прокачаним.

Перші кілька днів Максим освоював нюанси під їхнім керівництвом. Це було дуже емоційно. Якби я не знала, що це всього лише картинки на екрані, я б подумала, що вони обговорюють щось життєво важливе. Але з того часу я почала втрачати свого чоловіка.

Він перестав помічати мене. Вечеря поглиналася поспіхом, часто в холодну, бо Максим уже сидів у навушниках. Спроби поговорити викликали лише роздратування.

— Не відволікай! Зараз напружений момент! Один невірний клік — і ми втратимо все! — кидав він, не зводячи очей з монітора.

За лічені тижні він перетворився на іншу людину. Навіть коли він не грав, його думки були десь далеко, у світі королівств та зачарованої сталі. Його телефон розривався від повідомлень у групових чатах, де обговорювали модернізацію вбрання та пошук рідкісних артефактів.

Минуло три місяці. Я довго терпіла, сподіваючись, що це захоплення мине саме собою. Але одного дня ситуація стала критичною. Коли прийшов час оплачувати комунальні послуги, я попросила Максима перерахувати потрібну суму, як він робив завжди.

Він насупився і, уникаючи мого погляду, пробурмотів:

— Цього місяця не вийде. Фінанси скінчилися.

— Як скінчилися? — я була приголомшена. — Ти ж тільки вчора отримав винагороду за проект. Там була значна сума.

— Мені потрібно було вкластися у персонажа, — нехотя зізнався він.

Виявилося, що ця гра — справжня фінансова пастка. Кожна деталь гардероба, кожна нова стрічка чи віртуальна броня коштують реальних грошей. Існують цілі аукціони, де люди борються за право володіти цифровим шматком тканини, який не має жодної цінності в реальному світі.

Максим став одним із тих, кого розробники легко обвели довкола пальця.

Коли я почала обурюватися, він розходився:

— Це моє життя! Усі мої друзі на роботі вкладають у це, інакше ти просто невдаха! Ти хочеш, щоб я був найгіршим у клані?

Я пішла на кухню, відчуваючи повне спустошення. Налила собі трохи чаю, щоб заспокоїти тремтіння в руках. Сиділа в темряві й думала: а хто я в цьому домі? Чи є в його житті місце для мене, чи я лише фоновий шум для його віртуальних пригод?

Я зрозуміла, що боротися з екраном — це як битися з вітряками. Максим був абсолютно переконаний у своїй правоті. Він бачив у грі свій статус, свою силу, хоча насправді лише втрачав зв’язок із реальністю.

— Максе, — сказала я пізніше, коли він нарешті вийшов із гри, щоб випити води. — Подивися на моє взуття. Воно розклеїлося. Подивися на наш холодильник — він напівпорожній. Ти купуєш золоті обладунки для малюнка, поки твоя дружина почувається самотньою і забутою. Ти справді вважаєш це нормальним?

Він глянув на мої старі черевики, і мовив роздратовано.

— Я винен, що ти не можеш собі щось придбати? ти теж на роботу ходиш, чи ти вирішила що я мушу тебе забезпечувати мов дитину малу. Дай мені спокій. купи собі щось.

— Ти став частиною натовпу, який витрачає життя на ілюзії, — відповіла я. — Якщо цей персонаж для тебе дорожчий за наш дім, то, можливо, тобі варто жити з ним.

Слово «розлучення» витало в повітрі, хоча я ще не вимовила його вголос. Я дала йому час подумати. Знаєте, він кілька днів не вмикав комп’ютер, ніби як повернувся у сім’ю, ми навіть розмовляти почали.

А потім у двері подзвонив кур’єр. Виявилось що мій чоловік придбав у кредит більш досконаліший комп’ютер. “Всього” сто двадцять тисяч. Зате швидкий і з такими “примочками”, що тепер його ніхто не обіграє тільки тому, що він має повільну техніку в реалі.

Я зібрала речі і пішла. Він навіть нічого не сказав. Навряд і помітив. Зателефонувала свекрусі, розповіла все, але намарне, бо ще й винною лишилась.

– Що ж ти за дружина така, що чоловік від тебе втік? Ти повинна була вплинути, допомогти, витягти його. Значить не кохала, якщо так легко здалась.

Мені так гірко. А що я могла зробити у цій ситуації? Як врятувати людину яка сама рятуватись не хоче. Це ж не кошеня.

Головна картинка ілюстративна.