Мені сорок років і Марічку ми з чоловіком привели на світ десь після випускного. Батьки наші були в шоці, і ми також, але процес вже було не спинити. Додам, що ми з маленького села, де діди і баби щонеділі ходять в церкву, а щоп’ятниці сповідаються.
Нас оженили і дуже допомагали з дитиною. Я дуже вдячна батькам за те, що вони дали нам тоді з чоловіком трішечки свободи, сиділи з дитиною, щоб наше батьківство не видавалося нам за покарання, а за щастя.
Ми й вивчилися, бо мама моя жила на квартирі разом з нами, спала на розкладачці на кухні в однокімнатній квартирі, вставала до дитини і лишалася цілий день з нею, поки я здавала сесію.
Фактично, у Марічки було ціла купа мам і тат, бо всі наші рідні стали стіною навколо нас і дитини.
Допомогли нам збудувати будинок і все в будинок, так що ми жили в мирі і злагоді.
На жаль, більше дітей я не могла мати, хоч дуже хотіла. Всі розводили руками від такого чуда, але не могли нічого вдіяти.
І ось наша донечка в двадцять два роки виходить заміж. Ми їй влаштували прекрасне весілля, свати нам видалися приємними, зять так само.
Правда, родина з міста і доволі заможна, але ми всі люди, тому я не розуміла, чому моя донька аж так підлещується до свекрів.
І ось новина про те, що скоро в Марічки буде братик чи сестричка. Наша родина була в радості, чоловіка розпирало від гордості, мені було лячно, бо ж роки.
Але найбільше здивувала донька:
– Ти що??? Що про тебе батьки Віталика подумають? Ти чого на мене так дивишся, наче не розумієш, що натворила! Якщо ти наважишся на цю дитину, то я тебе знати не хочу!
Я від такого просто втратила дар мови. Це ж таке бажане дитя, а вона отак, бо соромиться перед батьками чоловіка?
Донька дотримала свого слова, ба більше, вона нічого не говорила про мій стан ні чоловікові, ні свекрам. На питання, чого вони не приїжджають до нас, вона казала, що у мене якийсь вірус.
Вже мені в пологовий йти, а донька й далі ні телефонує, ні приїжджає.
Я знаю, що й чоловік, і батьки наші з нею говорили та казали, що вона веде себе не по-людськи, а що вже казати, що не як любляча донька.
Але вона все твердила, що скажуть свекри.
На світ з’явився синочок Ромчик і ми дуже тішилися та готувалися до хрестин. Звичайно, що думали про доньку і її свекрів, бо якщо вона нічого їм не каже, то значить й звати не треба.
Так і зробили.
Йшов час, йшов другий рік, як донька від нас відмовилася і вже я не могла їй того пробачити, старалася про неї не думати, адже в мене є така радість.
Якось ми поїхали в місто, бо до року треба було пройти різні огляди для малюка і в коридорі поліклініки зустрілися зі свахою.
Запала мовчанка, вона на нас, а ми на неї блимаємо очима.
Коли ж вона зрозуміла, що це не дитина Марійки, яку та приховала, а наш малюк, то вона спочатку здивувалася, а потім як почула про причину такої поведінки доньки, то була просто вражена.
– Я розумію, що вона відреклася від вас заради мого сина і нас, але це все виглядає не нормально.
Далі ми ще трохи поговорили і розійшлися по своїх справах.
Донька приїхала того ж дня знову зі звинуваченнями, адже свекруха сказала, що людина, яка зрікається рідних не має права на довіру.
– Ви мені зламали життя! Раді?
Мені важко щось їй пояснити, бо вона бачить і чує лиш себе. Я ще планую переговорити зі сватами, бо ж Марічка ще дуже молода і не варто їй ставити такий вирок на все життя. Думаю, вона просто надто кохає свого чоловіка. а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
