Наталя сиділа біля вікна і дивилася, як по шибці стікають краплі дощу. В кімнаті було душно, пахло пилом і старими паперами. Мама ходила по залі туди-сюди, важко ступаючи домашніми капцями. Вона різко зупинилася і поклала руки на плечі доньці.
— Ти знову за своє, Наталю? — голос матері був сухим. — Скільки можна за комп’ютером сидіти? Ти ж знаєш, що тобі треба лежати. Відпочивати. Лікарі казали — жодних навантажень.
— Я не можу просто лежати, мамо. Ще належуся, — відповіла Наталя, не повертаючи голови.
— Не кажи дурниць. Я краще знаю, що тобі треба. Ти хвора. У тебе такий стан, що про жодні плани на майбутнє й мови бути не може. Тобі треба триматися за мене, бо більше ніхто не схоче возитися з хворою.
Наталя відчула, як усередині все стиснулося. Мати завжди вміла так сказати — наче й піклується, а наче бетонну ковдру на плечі кладе. Кожне слово про «особливий стан» чи «неможливість нормального життя» било в одну й ту саму точку.
Через місяць Наталю відправили на південь. Санаторій був білий, холодний і дуже тихий. Там вона зустріла Романа. Він теж був тут через здоров’я. Його вигляд говорив сам за себе: бліда шкіра, тонкі пальці, якими він постійно перебирав ґудзики на піджаку.
— П’єте чай? — запитав він одного разу, підсівши до неї в їдальні.
— П’ю. Тут більше нічого робити, — відрізала Наталя.
— Це правда. Система тут проста: сиди і чекай.
— Чого чекати?
— Ну, кожен чекає свого. Я от чекаю, коли дозволять повернутися до роботи.
Вони почали розмовляти щодня. Наталя вперше відчула, що хтось розуміє її без зайвих пояснень. Їй не треба було приховувати, чому вона кульгає або чому в неї раптово піднімається температура. Роман був таким же. Але була одна проблема: Наталя закохалася. Вона бачила, як він дивиться крізь неї, коли розповідає про свої справи у Харкові, про друзів, про ідеї. Вона була для нього лише товаришем по нещастю.
Коли Роману стало гірше і він поїхав додому, Лариса не витримала. Попри протести матері, попри власну слабкість, вона зібрала речі.
— Куди ти зібралася? — Віра Павлівна стояла в дверях, перегородивши шлях.
— Я їду до нього. Йому погано.
— Ти з глузду з’їхала! Ти ледь ходиш, а збираєшся їхати в інше місто до чоловіка, який тобі ніхто? Ти просто згаєш залишки свого здоров’я на чужу біду.
— Це моя біда теж, мамо. Пусти.
— Не пущу. Ти ж знаєш — він тебе не любить. Він ніколи про це не казав. Ти для нього — безкоштовна прислуга, яка приїде мити підлогу.
— Нехай так. Але я поїду.
Вона доїхала. Квартира Романа була занедбаною. Скрізь лежали книжки, які він вже не мав сили читати. Наталя готувала йому обіди, прибирала, сиділа біля його ліжка довгими ночами. Він часто марив.
— Де вона? — питав він раптом посеред ночі, дивлячись у стелю скляними очима.
— Хто, Романе? Я тут, — Наталя брала його за руку.
— Ні, не ти… Вона мала прийти. Вона обіцяла.
Він кликав іншу жінку. Кожного разу, коли він вимовляв це ім’я, Наталя відчувала, як у ній щось обривається. Мати була права — він не кохав її. Він просто звикав до її присутності, як звикають до зручного крісла чи теплої ковдри. Але вона не пішла. Вона залишалася з ним до того моменту, поки його дихання не зупинилося назавжди.
Повернувшись додому, Наталя закрилася в собі. Вона працювала, перекладала, їздила в офіс. Мати лише підтискала губи.
— Ти себе доконаєш цією роботою. Навіщо це все? Все одно копійки платять. Сядь, поїж нормально.
Минуло кілька років. Наталя познайомилася з Колею. Він був на п’ять років молодший за неї. Завжди спокійний, мовчазний, він просто був поруч.
— Наталю, я хотів би, щоб ми завжди були разом, — сказав він якось під час прогулянки в парку.
— Колю, ти ж знаєш… — вона завагалася. — Я старша. Я хвора. У нас не буде звичайної сім’ї.
— Мені не потрібна звичайна. Мені потрібна ти.
Коли вона розповіла про це матері, почався скандал.
— Він мисливець за грошима! — кричала Віра Павлівна, розмахуючи руками. — Ти подивися на нього! Що у нього є?
Нічого. Він просто чекає, коли отримає доступ до твого спадку. Ти наївна, як дитина. Він молодий, він знайде собі здорову, як тільки отримає твої капітали.
— У мене немає капіталів, мамо. Я все заробляю сама.
— Ми маємо! Ти не вийдеш за нього. Я не дам благословення.
— Ми вже все вирішили. Ми підемо в реєстратуру і просто підпишемо папери. Без святкувань, без гостей.
Вони так і зробили. Просто пішли і оформили стосунки. Мати відмовилася прийти. Наталя і Коля винаймали невеликі кімнати, постійно переїжджали. Грошей часто не вистачало. Микола працював в офісі, Наталя продовжувала працювати з дому.
— Нам треба купити каву, — сказав Коля, рахуючи копійки на столі.
— Купимо. Я завтра отримаю гонорар за статтю, — Наталя витирала піт з чола.
— Тобі знову погано? Може, покликати когось?
— Ні. Просто сядь біля мене.
Він сідав і мовчав. Його присутність була тихим захистом від усього світу, від злих слів матері, від слабкості. Він не вимагав від неї бути героїнею. Він просто був поруч, коли вона не могла встати з ліжка.
Мати надсилала повідомлення, повні докорів. Наталя знала, що Віра Павлівна ніколи не пробачить їй цієї самостійності.
Для матері вона мала залишатися хворою дитиною, яку треба тримати ввесь час оберігати. Але Наталя обрала інший шлях – повноцінне щасливе життя.
Одного разу Наталя відчула, що сили закінчуються. Вона лежала на терасі і дивилася на небо.
— Колю, — покликала вона.
— Я тут, — він одразу відгукнувся, відкладаючи папери.
— Пам’ятаєш, як мама казала, що ти підеш?
— Пам’ятаю.
— А ти не пішов.
Він нічого не відповів. Просто поправив їй подушку і взяв за руку. Наталя заплющила очі. Вона згадувала Романа, його марення, його холодну кімнату. Згадувала матір, яка досі чекала на її поразку. І дивилася на чоловіка, який став її опорою всупереч усьому світу.
Заради цього варто було ризикнути.
