— Набога, хто там так наполегливо стукає? — я відчинила двері, відчуваючи, як у горлі стискається клубок. На порозі стояла Олена Василівна, моя свекруха, у своєму бездоганному сірому костюмі, який вона, мабуть, одягала спеціально, щоб підкреслити свою перевагу.

— А як інакше? Раптом ти не почуєш, — відповіла вона, навіть не глянувши на мене, і одразу попрямувала до передпокою. Її погляд ковзав по моїх черевиках, розставлених біля дверей. — У пристойних домах взуття завжди стоїть рівно, Олю.

Я глибоко вдихнула, намагаючись стримати роздратування. Її слова, як завжди, були уїдливими і несправедливими.

— Мамо, ну скільки можна? — голос Олега долинув із вітальні, але він звучав радше втомлено, ніж з підтримкою.

— А що я такого сказала? Просто зауважила, — Олена Василівна знизала плечима, ніби її слова були невинним коментарем про погоду.

— Я не рада вас бачити, Олено Василівно, — мій голос був тихим, але твердим.

Вона різко зупинилася, її очі звузилися.

— Не рада? Я до сина прийшла, а не до тебе! — відрізала вона, наче її присутність у моїй квартирі була незаперечним правом.

Я стиснула губи й пішла на кухню. Сперечатися? Ні, я вже давно зрозуміла, що це марно. Кожен її візит був як маленька буря, що руйнувала мій спокій. Я чула, як вона гукає Олега:

— Олежко, ти їсти будеш? Я тобі принесла домашніх котлет.

Я зосередилася на митті посуду, намагаючись відгородитися від її голосу. Але вона не вгавала.

— Олю, що ти там гримкотить? Ми з Олегом розмовляємо, а ти тут влаштовуєш концерт, — вона зазирнула на кухню.

— Я живу у своїй квартирі, — відповіла я, не піднімаючи очей. — І можу робити що хочу.

— Своя квартира, своя квартира! — вона підвищила голос, ніби я образила її особисто. — Олеже, ти чуєш? Вона знову про свою квартиру!

Олег з’явився у дверях, його обличчя було напруженим.

— Олю, давай не починати, — сказав він, але його слова лише підлили масла у вогонь.

— Не починати? — я різко повернулася до нього. — Твоя мама приходить щодня, критикує все, що я роблю, і ще приводить своїх подруг, які годинами сидять і обговорюють мене!

— Яких подруг? — Олена Василівна театрально підняла брови. — Раз на тиждень Галина Іванівна зайшла на чай, і це вже подруги?

— Позавчора їх було троє, учора — четверо, — я підвищила голос, відчуваючи, як тремтять руки. — Вони сидять тут і говорять, що я погана господиня, що я «занапастила хлопця з гарної сім’ї»!

— Ти підслуховувала? — Олена Василівна склала руки, її обличчя почервоніло.

— Підслуховувала? У своїй квартирі? — я ледь не розсміялася від абсурдності ситуації. — Ви говорите так голосно, що чути на весь будинок!

— Олю, заспокойся, — Олег спробував втрутитися, але його голос звучав невпевнено.

— Заспокоїтися? — я дивилася на нього, відчуваючи, як усе всередині кипить. — Твоя мама перетворює мій дім на прохідний двір, а ти просиш мене заспокоїтися?

— Прохідний двір? — Олена Василівна різко підвелася. — Олеже, ти чуєш? Вона називає твій дім прохідним двором! Я просто хочу, щоб у вас був порядок!

— Порядок? — я не витримала. — Я працюю цілий день, прибираю, готую, а ти приходиш і перевіряєш кожен кут, ніби я тут щось порушую!

— Ось воно! — вона розвела руками. — Вона ще й роботою дорікає! Олеже, ти ж нормально заробляєш, навіщо їй працювати?

— Нормально? — я не стримала гіркої посмішки. — Ви ж самі казали своїй Галині, що він «ледве зводить кінці з кінцями»!

— Ти підслуховувала! — Олена Василівна аж підстрибнула.

— Ви говорили на всю квартиру! — я вже не могла стриматися. — «Занапастила хлопця з пристойної сім’ї»! Якого хлопця, мамо? Ми ровесники! Яке «занапастили»?

— А що, хіба не так? — вона повернулася до Олега, шукаючи підтримки. — Олеже, бачиш, як вона з матір’ю розмовляє?

— Досить! — я не дала договорити їй. — Я хочу спокійно жити у своїй квартирі, приходити з роботи й відпочивати, а не вислуховувати, яка я погана!

— Погана? — Олена Василівна приклала руку до серця, ніби я її образила до глибини душі. — Ти невдячна! Я намагаюся налагодити ваші сімейні стосунки, а ти думаєш лише про свою квартиру!

— Мамо, заспокойся, — Олег узяв її за руку, але його погляд був спрямований на мене. — Олю, ти справді стала нервовою. Раніше ти нормально ставилася до маминих візитів.

— Раніше вона приходила раз на тиждень!  А тепер щодня, перевіряє кожен кут, приводить подруг, які мене обговорюють!

— Олеже, ти чуєш? — Олена Василівна повернулася до сина. — Вона мене виставляє наглядачкою!

— Досить, — тихо сказав Олег, але його голос тремтів. — Мамо, поїхали до мене додому.

Він узяв її за руку й повів до дверей. У передпокої він обернувся.

— Олю, ми ще поговоримо.

Двері зачинилися, і я відчула, як тиша огортає квартиру. Я сіла на стілець, стиснувши руки. Усе, що я відчувала, — це порожнеча. Але в цій порожнечі народжувалося рішення.

Я завжди мріяла про просте щастя: дім, сім’ю, спокій. Три роки тому, коли я познайомилася з Олегом, він здавався мені ідеалом. Його усмішка, теплий голос, уміння слухати — усе це зачарувало мене.

Ми зустрічалися в кав’ярні на Подолі, гуляли вечірнім Києвом, і я вірила, що це початок чогось особливого. Але реальність виявилася складнішою, ніж мої мрії.

Ми познайомилися випадково. Я працювала менеджеркою в невеликій компанії, заробляла 25 000 гривень на місяць, відкладала кожну копійку, щоб купити власну квартиру.

Мої батьки допомогли з більшою частиною суми, і в 27 років я стала власницею однокімнатної квартири на околиці Києва. Це було моєю гордістю — маленький, але мій куточок світу.

Олег з’явився в моєму житті, коли я найменше цього чекала. Він працював інженером у будівельній компанії, заробляв 20 000 гривень на місяць.

Ми зустрілися на вечірці у спільних друзів. Він розповів, як любить кататися на велосипеді, і запропонував якось проїхатися разом. Я погодилася, і скоро наші прогулянки стали регулярними. Через рік він освідчився, і я сказала «так».

— Олю, ти впевнена, що хочеш заміж? — запитала моя подруга Катя, коли я показала їй обручку. — Ви ж не так довго разом.

— Він хороший, Катю, — відповіла я, усміхаючись. — Ми розуміємо одне одного. І я вірю, що все буде добре.

— А його мама? Ти ж казала, вона трохи своєрідна.

— Та нормально, — я знизала плечима. — Приходить раз на тиждень, приносить пиріжки. Вона просто турбується про Олега.

Катя скептично подивилася на мене, але нічого не сказала. Якби я тоді знала, що її побоювання були недаремними.

Після весілля ми з Олегом переїхали до моєї квартири. Я була щаслива — усе здавалося ідеальним. Олена Василівна, мама Олега, спочатку поводилася стримано.

Вона приходила раз на тиждень, приносила домашню їжу, розпитувала про наше життя. Але з часом її візити почастішали.

— Олю, чому в тебе так багато пилу на полицях? — якось запитала вона, проводячи пальцем по книжковій шафі.

— Я прибираю щотижня, — відповіла я, стараючись залишатися ввічливою. — Просто не завжди встигаю.

— У пристойних домах полиці блищать, — вона усміхнулася, але її очі залишалися холодними.

Олег лише знизав плечима.

— Мамо, усе нормально, — сказав він. — Не треба так прискіпуватися.

Але вона не зупинялася. Кожен її візит супроводжувався коментарями: то посуд не так помитий, то штори не ті, то я готую «не по-домашньому». Я намагалася не звертати уваги, але це було важко.

— Олеже, може, поговориш із мамою? — якось запитала я, коли ми залишилися наодинці. — Її коментарі мене дратують.

— Та вона просто турбується, — відмахнувся він. — Не бери в голову.

— Але ж це моя квартира, — тихо сказала я. — Я хочу почуватися тут комфортно.

— Олю, не починай, — він зітхнув. — Вона ж не щодня приходить.

Тоді я промовчала. Але візити Олени Василівни ставали частішими. Раз на тиждень перетворилося на три, потім на п’ять. А потім вона почала приводити подруг.

Одного вечора я повернулася з роботи втомлена. Мріяла лише про гарячий чай і тишу. Але, відчинивши двері, почула гомін. На кухні сиділи Олена Василівна та три її подруги. Вони пили чай і голосно розмовляли.

— О, Оля прийшла! — вигукнула Олена Василівна, побачивши мене. — А ми тут якраз про тебе говорили.

— Про мене? — я відчула, як всередині все похололо.

— Та так, про господарство, — одна з подруг, Галина Іванівна, усміхнулася. — Олена каже, ти не дуже любиш прибирати.

Я відчула, як обличчя палає. Олег сидів поруч, мовчки попиваючи чай.

— Я працюю до сьомої вечора, — відповіла я, стараючись зберігати спокій. — Не завжди встигаю.

— Ну, Олежка ж заробляє, — втрутилася інша подруга. — Могла б і не працювати.

Я подивилася на Олега, сподіваючись, що він щось скаже. Але він лише відвів очі.

Того вечора я пішла до спальні, закрила двері й намагалася не слухати їхні голоси. Але слова Олени Василівни долинали навіть крізь стіну: «Молоді нині такі ледачі», «Олежка міг би знайти кращу», «Хто зна, звідки в неї гроші на цю квартиру».

— Олеже, чому ти мовчиш? — запитала я його, коли подруги нарешті пішли.

— Та що я можу сказати? — він знизав плечима. — Вони просто розмовляють.

— Розмовляють? Про те, що я погана господиня? Що я «занапастила» тебе? — я відчувала, як голос тремтить.

— Олю, не перебільшуй, — він зітхнув. — Мама просто любить поговорити.

— У моїй квартирі? — я не могла стримати роздратування. — Це мій дім, Олеже. Я не хочу, щоб тут щодня влаштовували посиденьки.

— Це наш дім, — тихо сказав він.

— Ні, це моя квартира, — відповіла я. — Я її купила. І я маю право вирішувати, хто сюди приходить.

Він нічого не відповів, лише пішов спати. А я довго сиділа на кухні, дивлячись у темряву за вікном.

Візити Олени Василівни стали щоденними. Вона приходила з їжею, з порадами, з подругами. Кожен її візит був як маленьке випробування. Я намагалася говорити з Олегом, але він лише відмахувався.

— Олю, вона ж мама, — казав він. — Вона турбується.

— Турбується? — я не могла повірити. — Вона перетворює моє життя на кошмар!

— Ти перебільшуєш, — він повторював це, як мантру.

Одного вечора я не витримала. Після чергового візиту Олени Василівни та її подруг я зателефонувала подрузі Каті.

— Катю, я не можу більше, — сказала я, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. — Вона приходить щодня, критикує все, що я роблю. А Олег її захищає.

— Олю, ти ж знала, що вона така, — відповіла Катя. — Чому ти терпиш?

— Я думала, він мене підтримає, — зізналася я. — Але він завжди на її боці.

— Тобі треба поговорити з ним серйозно, — порадила Катя. — Або подумай, чи потрібен тобі такий шлюб.

Її слова застрягли в моїй голові. Я довго думала, аналізувала. І одного дня, після чергової сцени з Оленою Василівною, я вирішила.

Наступного дня я пішла до юриста. Приймальня була тихою, але я відчувала, як серце калатає.

— Добрий день, — сказала жінка середніх років, відкриваючи двері. — У чому можу допомогти?

— Я хочу подати на розлучення, — відповіла я, дивлячись їй прямо в очі. — Квартира моя, чоловік лише прописаний. Шлюб триває два роки.

— Дітей немає? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді все просто, — вона кивнула. — Ми підготуємо документи.

Я відчула полегшення, але водночас і сум. Це був кінець моїх мрій про щасливу сім’ю. Але я знала, що так буде краще.

Того ж вечора Олег зателефонував.

— Олю, нам треба поговорити, — його голос звучав втомлено.

— Не про що, — відповіла я. — Я подаю на розлучення.

— Що? — він був щиро здивований. — Через мамині візити? Ти серйозно?

— Не через візити, — я зітхнула. — Через те, що ти вважаєш їх нормальними. Ти ніколи не захищав мене, Олеже. Ти завжди на її боці.

— Я намагався вас помирити, — він звучав розгублено.

— Помирити? — я гірко усміхнулася. — Ти просто мовчав, коли вона мене принижувала. Я втомилася, Олеже. Я хочу спокою.

— Олю, давай подумаємо, — він намагався мене переконати.

— Пізно, — відповіла я. — Я все вирішила.

Він ще щось говорив, але я вже не слухала.

— Він вже все зрозумів, – почала моя мама, – якщо справа була тільки у свекрусі, то я певна, що тепер він тебе захищатиме. Не поспішай.

Але я не вважаю, що я поспішаю, та й справа не тільки у свекрусі. Хіба ж ні?

Головна картинка ілюстративна.