Пригадую, що в дитинстві хотіла аби Іринині батьки були моїми, щоб у мене було гарне платтячко і лаковані черевички, великі білі банти, щоб я те й робила, що їла смачні корзинки з кремом… Але це все мала Ірина, а я не мала нічого, бо мої батьки були звичайними роботягами, як тоді казали. Мама могла принести щось з заводу на бартер, як і тато, а тоді вони шукали тих, кому це можна продати за гроші чи обміняти на речі, бо мені з братом завжди чогось треба було.
– Коли ви вже рости перестанете? – не раз казала нам мама.
Але ми росли мов на дріжджах і мама з татом вже за голову хапалися, де ж нам дістати речі і взуття.
Саме тому я була здивована тим, що тепер Ірина через стільки років так реагує на мою розповідь про себе.
Таке враження, що вона мені заздрить, але я не розуміла, чому, адже у нас звичайне життя, звичайнісіньке.
Не раз я кажу чоловікові, що люди кудись за кордон на роботи їздять та щось мають, а він на тій одній роботі проробив за копійки та за примарну пенсію.
– Ти дивися, що твої однокласники і машини мають, і квартири, в таких багатствах живуть, а ми одяг ще з молодості доношуємо та тішимося, що влізаємо.
– Не гніви Бога, – завжди мені так чоловік відповідає.
Єдина моя радість, що діти мої мають освіту гарну, що оженилися і маю я двоє онуків. Живуть вони добре зі своїми половинками, я допомагаю з онуками і отак заради них і живу. А як інакше?
Тому, коли мене Ірина спитала, як мої справи то я отак і сказала.
– Та полегеньку, бігаю до садочка та школи, годую дітей, чоловік голови завертає по сто разів на день, а в квартирі, як щось не тече, то віддерлося, то балкон затікає. Нема чим похвалитися.
Бачу, а Ірина аж очима блиснула, думаю, чого б це.
– А ти як?, – питаю її, – чула ти за такого багача заміж вийшла…
– Ні, я за його сина вийшла, а батько чиновник високий був та й думаю, що через нього отак мені життя й пішло.
– Та що ти кажеш.
– А то, Лесю, думаєш, що людські сльози на землю намарне капають. Як ми свекра ховали, то майже нікого не було, ні його колег, ні друзів, ні знайомих. Ніхто за ним не жалів, така була людина. Залишив нам купу грошей, але всі вони пішли на лікарні, бо як не син, то свекруха, далі діти мої потребували. Я там наче прописалася. З тих квартир нема нічого, лиш дві лишилися, що ми з чоловіком та свекрухою живемо і діти собі окремо живуть. А як на ній зачинають колотити, бо ж кожен хоче сам жити, а то нема. що одна, що другий мені кажуть, що й досі не жонаті, бо не мають куди привести жінку чи чоловіка. А я що подію? Кажу їм аби продавали та ділили її навпіл – не хочуть. І отак живуть, як кіт з собакою. Я вже так втомилася, я хочу нарешті спокою. Щоб якийсь просвіток бачити в тому житті, а то нічого з того й близько нема. свекруха мені голови морочить, а роии у неї дуже глибокі, а характер з кожним роком псується. Чоловік на все рукою махнув, сидить днямт і ночами перед телевізором.
Я те все слухала і дивувалася, як то життя повертає і від чого то все залежить? Бо я не вірю, що аж так все залежало від свекра, яка би він не була людина, але його вчинки, то його вчинки. Але чого онукам так життя пішло – от що цікаво. А ви як гадаєте, що тут сталося: людські сльози чи виховання з покоління в покоління?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
