Я саме складала свої речі в валізу, коли раптом відчула, що хтось сидить позаду. Повернулася — а там тітка Олена на стільці, дивиться на мене з якоюсь дивною посмішкою.
— Злякалася, бідолашна? — запитала вона тихо, ніби ми давно про щось домовлялися.
Я зупинилася, не розуміючи.
— Чому бідолашна? — перепитала я.
Вона нахилилася ближче і сказала:
— Бо доля в тебе непроста. Зараз от усе добре, як у казці, а раніше… Ти ж не пам’ятаєш, як у дитячому будинку жила. Не рідна ти їм донька, зрозуміла? Ось тому й бідолашна — хто знає, як усе обернеться далі…
Я стояла, наче вкопана, слова просто застрягли в горлі. А вона встала, ніби нічого й не сталося:
— Гаразд, збирайся собі. Забалакалася я щось.
Мене звати Соломія. Моїй родині завжди подобалося планувати щось приємне разом, і не так давно ми здійснили одну велику мрію — купили новенький автомобіль, просторий кросовер від відомої марки, саме такий, про який тато давно думав.
Усі ми троє — я, мама і тато — нещодавно закінчили курси водіння, тож спочатку трохи остерігалися довгих поїздок. Але з часом освоїлися, і машина стала для нас справжньою радістю.
Ми часто жартували вдома: “Хто сьогодні за кермо?” Бо кожен хотів покерувати якомога більше. І ось одного вечора за вечерею виникла ідея — поїхати кудись подалі, щоб відчути всю красу дороги на новій машині.
— А давайте кудись на кілька днів? — запропонував тато, наливаючи чай. — Щоб і місця нові побачити, і машину перевірити.
Мама задумалася, а потім усміхнулася:
— А знаєте, у мене є ідея. Моя тітка Олена живе далеко, ми з нею давно не бачилися, тільки по телефону говоримо. Вона весь час запрошує в гості. Дорога туди мальовнича, через ліси й річки. Що скажете?
Я відразу погодилася:
— Класно! Давно хотіла кудись у подорож. І тітку вашу побачити — цікаво ж.
Тато кивнув:
— Чудово. Тоді плануємо.
Ми довго обговорювали маршрут. Вирішили не гнати всю дорогу за один день, а розділити на частини, щоб не втомлюватися. Забронювали місця для ночівлі в затишних готелях по дорозі. І ось одного сонячного ранку ми вирушили.
Подорож виявилася просто чудовою. Ми зупинялися в маленьких містечках, гуляли парками, фотографувалися біля річок. Тато часто змінювався з мамою за кермом, а я сиділа ззаду і розповідала різні історії з університету.
— Соломійко, а ти вже вирішила, куди після навчання? — запитала мама одного разу, коли ми їхали повз поле з соняхами.
— Думаю про роботу в місті, але й подорожувати хочу, — відповішила я. — Може, щось пов’язане з дизайном.
— Головне, щоб тобі подобалося, — сказав тато. — Ми завжди підтримаємо.
Ми сміялися, співали пісні під музику, їли смаколики, які взяли з дому. Усе було так легко й радісно.
Нарешті ми приїхали до будинку тітки Олени. Вона жила в тихому селищі, в своєму великому будинку з садом. Мама вирішила зробити сюрприз — не попереджати про приїзд.
— Вона зрадіє! — сказала мама. — Давно не бачилися.
Але коли тітка відкрила двері, її привітання було якимось стриманим. Вона обняла маму, кивнула татові й мені, але ентузіазму не відчувалося.
— Заходьте, гості дорогі, — сказала вона. — Не чекала вас.
Ми зайшли, розселилися в кімнатах. Спочатку все ніби нормально — розмовляли про погоду, про сад, про сусідів. Але вже ввечері я помітила, що тітка Олена любить розповідати про інших людей, і завжди з якимось негативом.
— А от наша сусідка Марія, — почала вона за вечерею, — думає, що найкраща. А насправді…
І далі йшла довга історія. Мама намагалася підтримувати розмову, кивала, але я бачила, що їй не дуже комфортно.
Наступного дня ми гуляли селищем. Я запропонувала:
— Тітко Олено, покажіть нам ваші місця тут. Може, до річки?
— Та ні, далеко, — відмахнулася вона. — Краще вдома посидимо.
І знову почалися розмови про знайомих. Якщо я намагалася змінити тему, вона одразу запитувала:
— А ти що, не згодна зі мною? Чи вірити не хочеш?
Я посміхалася і казала:
— Та ні, просто цікаво про щось інше почути.
Але всередині вже відчувала, що перебування тут не таке радісне, як сподівалася. Тітка ні разу не запропонувала нічого зі своїх запасів — усі продукти купували ми в місцевому магазині, хоч у її великій коморі, я бачила, всього було вдосталь.
— Мамо, а чому тітка така… стримана? — запитала я тихо, коли ми були вдвох.
— Давно не бачилися, може, звикла сама жити, — відповіла мама. — Нічого, потерпимо пару днів.
Ми вирішили побути три дні, як і планували. Я часто виходила “прогулятися селищем”, щоб уникнути довгих розмов. Тітка дивилася услід з підозрою, але нічого не казала.
І ось настав день від’їзду. Батьки пішли до магазину за продуктами в дорогу, а я залишилася складати речі. Саме тоді й сталася та розмова, про яку я розповіла на початку.
Коли батьки повернулися, мама відразу помітила мій настрій.
— Соломійко, що трапилося? Ти якась тиха.
Але я сказала:
— Потім розкажу, в машині.
Ми попрощалися з тіткою Оленою. Вона махнула рукою, але в очах було щось дивне, ніби вона задоволена.
Ми від’їхали недалеко, коли мама повернулася до мене:
— Ну, розповідай. Що тітка тобі сказала?
Я набрала повітря і запитала прямо:
— Мамо, тату… Ви мене всиновили? Я не ваша рідна донька?
Тато різко загальмував і з’їхав на узбіччя.
— Ох, ця тітка… — пробурмотів він.
Мама зітхнула і взяла мене за руку.
— Так, доню. Ми тебе взяли з дитячого будинку, коли тобі було три рочки. Ти була така маленька, ми відразу полюбили тебе. Але все не наважувалися розповісти… Думали, знайдемо правильний момент. Вибач нам, будь ласка.
Я сиділа мовчки. У голові крутилися думки. З одного боку, чому вони не сказали раніше? З іншого — вони завжди були для мене найкращими батьками. Любили, піклувалися, підтримували в усьому.
— Я не серджуся, — сказала я нарешті, і голос трохи тремтів. — Ви мої рідні, і це найголовніше. Просто… не чекала такого від тітки.
Тато повернувся і усміхнувся:
— Ми тебе любимо понад усе, Соломійко. Нічого не зміниться.
— Знаю, — відповіла я і обняла маму. — А тепер давайте їхати додому. І тату, можна я покерую трошки?
— Звичайно, скільки захочеш! — засміявся він.
Дорога назад була тихою, але теплою. Ми багато говорили — про дитинство, про те, як вони мене взяли, про смішні моменти.
— Пам’ятаєш, як ти вперше сказала “мама”? — розповідала мама. — Ми з татом мало не заплакали від щастя.
— А як ти бігала по квартирі з іграшковою машиною? — додавав тато. — І казала, що будеш водієм.
Я сміялася, згадуючи.
— Ви найкращі. Дякую, що ви в мене є.
Ми зупинялися на відпочинок, їли морозиво, фотографувалися.
Додому приїхали ввечері. Я довго думала про ту поїздку. Навіщо тітка Олена так сказала? Може, хотіла щось довести, чи просто любила прикрості людям робити. Але для нас це стало приводом поговорити відверто.
Тепер я ще більше ціную свою сім’ю. Ми плануємо нові поїздки — вже без сюрпризів. І машина наша стала символом не тільки свободи, а й нашої близькості.
Іноді мама жартує:
— А може, ще кудись поїдемо? До інших родичів?
— Краще в готель! — сміюся я.
А з тіткою мама не розмовляє. та зателефонувала і наговорила купу гидоти про те які ми не хороші і що нас ніхто і не просив приїздити і взагалі, нащо така рідня як ми. Ще й вирослили приймачку.
Цікаві є люди. Невже в отому сенс їхнього життя? А чи не можуть сприйняти чужого щастя.
Головна картинка ілюстративна.
