Я саме складала свої речі в валізу, коли раптом відчула, що хтось сидить позаду. Повернулася — а там тітка Олена на стільці, дивиться на мене з якоюсь дивною посмішкою.

— Злякалася, бідолашна? — запитала вона тихо, ніби ми давно про щось домовлялися.

Я зупинилася, не розуміючи.

— Чому бідолашна? — перепитала я.

Вона нахилилася ближче і сказала:

— Бо доля в тебе непроста. Зараз от усе добре, як у казці, а раніше… Ти ж не пам’ятаєш, як у дитячому будинку жила. Не рідна ти їм донька, зрозуміла? Ось тому й бідолашна — хто знає, як усе обернеться далі…

Я стояла, наче вкопана, слова просто застрягли в горлі. А вона встала, ніби нічого й не сталося:

— Гаразд, збирайся собі. Забалакалася я щось.

Мене звати Соломія. Моїй родині завжди подобалося планувати щось приємне разом, і не так давно ми здійснили одну велику мрію — купили новенький автомобіль, просторий кросовер від відомої марки, саме такий, про який тато давно думав.

Усі ми троє — я, мама і тато — нещодавно закінчили курси водіння, тож спочатку трохи остерігалися довгих поїздок. Але з часом освоїлися, і машина стала для нас справжньою радістю.

Ми часто жартували вдома: “Хто сьогодні за кермо?” Бо кожен хотів покерувати якомога більше. І ось одного вечора за вечерею виникла ідея — поїхати кудись подалі, щоб відчути всю красу дороги на новій машині.

— А давайте кудись на кілька днів? — запропонував тато, наливаючи чай. — Щоб і місця нові побачити, і машину перевірити.

Мама задумалася, а потім усміхнулася:

— А знаєте, у мене є ідея. Моя тітка Олена живе далеко, ми з нею давно не бачилися, тільки по телефону говоримо. Вона весь час запрошує в гості. Дорога туди мальовнича, через ліси й річки. Що скажете?

Я відразу погодилася:

— Класно! Давно хотіла кудись у подорож. І тітку вашу побачити — цікаво ж.

Тато кивнув:

— Чудово. Тоді плануємо.

Ми довго обговорювали маршрут. Вирішили не гнати всю дорогу за один день, а розділити на частини, щоб не втомлюватися. Забронювали місця для ночівлі в затишних готелях по дорозі. І ось одного сонячного ранку ми вирушили.

Подорож виявилася просто чудовою. Ми зупинялися в маленьких містечках, гуляли парками, фотографувалися біля річок. Тато часто змінювався з мамою за кермом, а я сиділа ззаду і розповідала різні історії з університету.

— Соломійко, а ти вже вирішила, куди після навчання? — запитала мама одного разу, коли ми їхали повз поле з соняхами.

— Думаю про роботу в місті, але й подорожувати хочу, — відповішила я. — Може, щось пов’язане з дизайном.

— Головне, щоб тобі подобалося, — сказав тато. — Ми завжди підтримаємо.

Ми сміялися, співали пісні під музику, їли смаколики, які взяли з дому. Усе було так легко й радісно.

Нарешті ми приїхали до будинку тітки Олени. Вона жила в тихому селищі, в своєму великому будинку з садом. Мама вирішила зробити сюрприз — не попереджати про приїзд.

— Вона зрадіє! — сказала мама. — Давно не бачилися.

Але коли тітка відкрила двері, її привітання було якимось стриманим. Вона обняла маму, кивнула татові й мені, але ентузіазму не відчувалося.

— Заходьте, гості дорогі, — сказала вона. — Не чекала вас.

Ми зайшли, розселилися в кімнатах. Спочатку все ніби нормально — розмовляли про погоду, про сад, про сусідів. Але вже ввечері я помітила, що тітка Олена любить розповідати про інших людей, і завжди з якимось негативом.

— А от наша сусідка Марія, — почала вона за вечерею, — думає, що найкраща. А насправді…

І далі йшла довга історія. Мама намагалася підтримувати розмову, кивала, але я бачила, що їй не дуже комфортно.

Наступного дня ми гуляли селищем. Я запропонувала:

— Тітко Олено, покажіть нам ваші місця тут. Може, до річки?

— Та ні, далеко, — відмахнулася вона. — Краще вдома посидимо.

І знову почалися розмови про знайомих. Якщо я намагалася змінити тему, вона одразу запитувала:

— А ти що, не згодна зі мною? Чи вірити не хочеш?

Я посміхалася і казала:

— Та ні, просто цікаво про щось інше почути.

Але всередині вже відчувала, що перебування тут не таке радісне, як сподівалася. Тітка ні разу не запропонувала нічого зі своїх запасів — усі продукти купували ми в місцевому магазині, хоч у її великій коморі, я бачила, всього було вдосталь.

— Мамо, а чому тітка така… стримана? — запитала я тихо, коли ми були вдвох.

— Давно не бачилися, може, звикла сама жити, — відповіла мама. — Нічого, потерпимо пару днів.

Ми вирішили побути три дні, як і планували. Я часто виходила “прогулятися селищем”, щоб уникнути довгих розмов. Тітка дивилася услід з підозрою, але нічого не казала.

І ось настав день від’їзду. Батьки пішли до магазину за продуктами в дорогу, а я залишилася складати речі. Саме тоді й сталася та розмова, про яку я розповіла на початку.

Коли батьки повернулися, мама відразу помітила мій настрій.

— Соломійко, що трапилося? Ти якась тиха.

Але я сказала:

— Потім розкажу, в машині.

Ми попрощалися з тіткою Оленою. Вона махнула рукою, але в очах було щось дивне, ніби вона задоволена.

Ми від’їхали недалеко, коли мама повернулася до мене:

— Ну, розповідай. Що тітка тобі сказала?

Я набрала повітря і запитала прямо:

— Мамо, тату… Ви мене всиновили? Я не ваша рідна донька?

Тато різко загальмував і з’їхав на узбіччя.

— Ох, ця тітка… — пробурмотів він.

Мама зітхнула і взяла мене за руку.

— Так, доню. Ми тебе взяли з дитячого будинку, коли тобі було три рочки. Ти була така маленька, ми відразу полюбили тебе. Але все не наважувалися розповісти… Думали, знайдемо правильний момент. Вибач нам, будь ласка.

Я сиділа мовчки. У голові крутилися думки. З одного боку, чому вони не сказали раніше? З іншого — вони завжди були для мене найкращими батьками. Любили, піклувалися, підтримували в усьому.

— Я не серджуся, — сказала я нарешті, і голос трохи тремтів. — Ви мої рідні, і це найголовніше. Просто… не чекала такого від тітки.

Тато повернувся і усміхнувся:

— Ми тебе любимо понад усе, Соломійко. Нічого не зміниться.

— Знаю, — відповіла я і обняла маму. — А тепер давайте їхати додому. І тату, можна я покерую трошки?

— Звичайно, скільки захочеш! — засміявся він.

Дорога назад була тихою, але теплою. Ми багато говорили — про дитинство, про те, як вони мене взяли, про смішні моменти.

— Пам’ятаєш, як ти вперше сказала “мама”? — розповідала мама. — Ми з татом мало не заплакали від щастя.

— А як ти бігала по квартирі з іграшковою машиною? — додавав тато. — І казала, що будеш водієм.

Я сміялася, згадуючи.

— Ви найкращі. Дякую, що ви в мене є.

Ми зупинялися на відпочинок, їли морозиво, фотографувалися.

Додому приїхали ввечері. Я довго думала про ту поїздку. Навіщо тітка Олена так сказала? Може, хотіла щось довести, чи просто любила прикрості людям робити. Але для нас це стало приводом поговорити відверто.

Тепер я ще більше ціную свою сім’ю. Ми плануємо нові поїздки — вже без сюрпризів. І машина наша стала символом не тільки свободи, а й нашої близькості.

Іноді мама жартує:

— А може, ще кудись поїдемо? До інших родичів?

— Краще в готель! — сміюся я.

А з тіткою мама не розмовляє. та зателефонувала і наговорила купу гидоти про те які ми не хороші і що нас ніхто і не просив приїздити і взагалі, нащо така рідня як ми. Ще й вирослили приймачку.

Цікаві є люди. Невже в отому сенс їхнього життя? А чи не можуть сприйняти чужого щастя.

Головна картинка ілюстративна.