“Не роби такі очі, жінко, тобі не личить” – каже мені чоловік так, ніби ми не про квартиру нашу говоримо, а про м’яч із антресолі мова між нами. “Ти ж знала, що я маю сина? Знала! Я так із ним вчинив, що мушу свій гріх хай і в старості, а спокутувати. То моє рішення і я як власник твоєї згоди навіть не потребую”.

От таке мені чоловік заявив через тридцять років нашого життя спільного. Врапт мені і мама і бабка Зіна мої згадались. Тричі перехрестилась, що обоє не дожили до цього дня, бо вже хто, а ті б потішились і сказали точно: “А ми попереджали що так і буде”.

Таки вони мене попереджали, і таки сталось, як вони мені казали, і обернуло мені життя тим питанням яке вони мені ставили і не раз: “А ти йому хто?”.

Почалось усе для мене більше 30 років тому, тоді, як я ще була молодою дівчиною. У свого Романа я не одразу закохалась, швидше звернула увагу на нового співробітника, бо був таки при грошах і на гарному авто.

Та знала я що він жонатий, знала, що у дружини малюк з’явився, бо саме коли ми вітали за чашкою міцного чаю Ромку із його сином, я й вирішила, що будь-що зроблю його своїм чоловіком.

Так мені вже до того часу набридло наше життя у бабусиній квартирі, що я вам і не передам. Що я бачила – нужду і вічно маму виморену і бабусю, яка зі старих светрів намагалась зв’язати модну річ?

— Не бери на душу гріх. – просили мене обоє, як пішла чутка містечком про те, що мене Ромка підвозити частіше і частіше почав.

А я вже тоді знала, що гріх такий шанс прогавити і не зловити своє щастя, як саме до рук іде. Звісно, Ромка себе картав, тричі намагався наш зв’язок перервати, та от я вже як узялась, то довела до задуманого.

Одного дня мене у Ромчиній квартирі не жінка, а батьки її “підловили”. Як знати кому і що казати, та вміти підлаштовувати, то все мені обернуло так як я хотіла – того ж дня батьки з моєю допомогою, речі жінки і сина Ромкиних забрали із його квартири і було розлучення.

От так я із тісної бабусиної квартири переїхала у Ромчину трикімнатну. Тут уже я собі була господинею і тут уже не треба було мені слухати повчань мами і бабусі.

Хоча хто мене вчив – обоє одинокі і кінці з кінцями ледь зводили усе життя. І вони мені будуть розповідати, як жити правильно? Хіба вони знають як треба?

Я лиш сміялась, коли вони мені почали говорити, що я Ромі ніхто і що одного дня опинюсь на вулиці ні з чим. Ми з Ромою кохали одне одного і вже я те щастя своє так важко добула і з рук впускати наміру не мала.

Таки ми із Ромкою прожили у парі тридцять років. Діток у нас не було, то така тема, яку я порушувати й не хочу, бо багато сліз вилила, а мамою я так і не стала.

Особливо мені було прикро, коли Ромка брав до нас на гостину отого свого Сашка – сина. Мені не раз доводилось малому пояснювати, що він у гостях, нам чужий, а тато йому нічого не винен і вже має іншу сім’ю.

Ромка ж йому такі подарунки дорогі взявся купувати, одяг взуття. А мама йому нащо?

— Ти його балуєш, а він потім виросте і не буде від тебе нічого чекати, окрім, як того, що ти йому щось винен. Батько – аби виховув треба. А ти привчив до того, що все що той хоче від тебе отримує. Поглянь, вона ж його сюди відправляє тільки тоді, як щось придбати треба.

Так я реагувала, так мені прикро було, що вже Ромка до нас того Сашка не вів і так по-троху а спілкування я те звела нанівець. Бо у нас своя сім’я і нікого чужого нам не треба.

А рік тому у мого Ромки недугу знайшли і вже він так змінився, що всі розуміють – скоро я буду вдовою. Тут мені мій чоловік і сказав отих слів.

Минуло тридцять років нашому шлюбу і мені Ромка заявляє, що буде сину свою квартиру дарувати. Я так і сіла, бо де вона його – то наш дім.

Тут кожен куток моєю працею до краси доведено. Роками я тут собі господиня і все зроблено так, аби старіти у радості і гармонії.

— Так я не справедливо із сином своїм учинив, що мушу свій гріх перед ним хоч на старість спокутувати. Та й не маю я твоєї згоди питати, бо я власник, а ти мені не дружина. Квартира буде моєму сину.

От тут я й згадала і маму і бабусю свою, бо сталось так, як вони мені передрікали.

— А я куди піду? – питаю у свого чоловіка, бо не розуміла, що то він мені підготував, – Чи буду жити із твоїм Сашком тут?

— Не знаю, Лідо, – каже. – Може у мамину квартиру йди? Вона ж у тебе досі стоїть замкнена.

Той Сашко вже наступного дня прийшов та не сам, а зі своєю мамочкою вдвох. Ромка аж сльозу пустив їх побачивши. Щось гомонять, а я в кімнату заходжу слухати до чого йде. Запала тиша я Ромкі подушку хочу поправити, а Сашко мене так легенько відсторонив:

— Ми самі впораємось. Дайте нам поговорити у колі родини, без чужих.

Головна картинка ілюстративна.