Особисто я вважаю, що це все через мого чорного кота Каспера, який мружить очі з мого вікна.
Особливо ефектно це виглядає, коли вечір, а кіт сидить на підвіконні і світить очима.
Думаю, через це сусід Микола перестав пити…
Але замість того аби мені подякувати, його дружина Марта прийшла до мене сваритися:
– Ти забереш того чортового кота?
– Що за тон, Марто? Ти мала б до мене прийти з коробкою цукерок, як мінімум!
– Цукерок? А те, що я тепер маю щодня їсти готувати, бо йому вже не підсунеш вчорашнє? Щиро тобі дякую!
Люди, ось такі люди кажуть, що у мене важкий характер… Я, правда, сказала Миколі, що Марта бігала до Петра, то тепер вона й кроку не зробить, аби її Микола не перевірив на вірність. Дуже прошу, моя ти сусідонько.
Двірник у мене в під’їзді прибирає, а компанія місцевих перейшла під інший будинок… що не зробиш завдяки доброму слову і роз’ясненням ситуації, яка може призвести до небажаних наслідків.
Я жінка ще молода, не вважаю, що мої п’ятдесят, то привід для суму. Але чоловіка мого теж вітром здуло давно, тому сина я виховувала сама.
Він у мене вже дорослий і на права здав і якраз мав отримувати номерний знак і попросив мене його забрати:
– Мамо, я маю на зустріч і ти. То я тобі передам, а ти вже додому забереш.
Я й погодилася. Забрала ту пластиночку та й іду собі, по магазинах та навколо озираюся.
Аж тут мітли… І не просто оті два паросточки, що як не випадуть, то зітруться, а просто справжня мітла.
Я покрокувала одразу в магазині купила попри те, що нести треба було мало не через пів міста. А що таке?
Мало того, я ту мітлу не ховала боягузливо в пакета, а несла, мов напоказ: отак під однієї пахвою і мітла, і номерні знаки.
Чоловіки, бачу. Хіхікають, мовляв, одні транспортний засіб та ще й з номерами, а жінки заздрісно дивляться на мою мітлу і питають, де ж я таку купила.
Я ж людина добра – всім по заслугам: одним шепочу грізно, а іншим магазин показую.
Дійшла я отак до свого дому і зустріла там сусіда з першого поверху, він холостяк давній і найбільше за всіх мене боїться в домі, щоб бува не приворожила.
А я отак біля нього стала і в повітрі мітелкою коло та й зробила навколо нього. Я думала, що він зараз підскочить і одразу вилетить на дев’ятий поверх такі у нього були дивні очі.
А тоді як давай реготати:
– Що це ти, Вірочко, та людину родом з Чорткова на прізвище Сатанівський та вирішила мітлою лякати?
– Не лякати, Василю, а приворожити, – кажу жартома, – То дві великі різниці.
– Та що мене приворожувати? Смачний обід зварила та й запрошуй, – каже, а сам дивиться чи я часом на дев’ятий поверх не вилечу.
– Прошу дуже, дорогого гостя на завтра на обід.
Звичайно, я знаю, що він не прийде, бо собачники з котолюбами не дуже то й сходяться. Але ж обід приготувати треба, то ж я, знаєте, сильно не наварювала – відбивні, салат і картоплю запечену в духовці, лаваш закрутила і рибки посмажила…
О першій годині пролунав дзвінок у двері в на порозі стояв Василь разом зі своєю собакою.
«Не боїться, але з охоронцем ходить», – подумала я, а сама любесенько усміхнулася та й запросила до столу.
Мій Каспер невдоволено світив очима на Буню, але поки не чіпав.
Виявилося, що Василь в захваті від обіду і мого важкого характеру. Він би давно про це мені сказав, але ж самі знаєте, як це буває – все на потім відкладав.
Я подумала, якщо Василь буде таким чемним, як Буня, то чого б і не спробувати й самій придивитися на цього чоловіка?
Фото Ярослава Романюка.
