fbpx

Не розумію, чому моя подруга з останнього преться аби мене переплюнути. Тим більше, що це їй не вдається, то нащо старатися?

Маю подругу Люсю, яка все життя намагається триматися мене, хоч це всім зрозуміло, що їй до мене далеко. Бо на моє щастя, я заміж вийшла вдало, а вона не вміла свого чоловіка пошанувати, то тепер розлучена.

Пам’ятаю, що найперша наша така суперечка чи суперництво почалося з того, хто першим вийде заміж. Хоч вже й пройшло тридцять років, але я все пам’ятаю, ніби сьогодні.

Так от, я заручилася з Миколою на Зелені свята і восени погодилися робити весілля, а Люська навіть зі своїм Іваном місяця не ходила. Як тільки вона почула, що у мене згодини, то закрутилася-завертілася і на наступну неділю вже вона робить згодини і теж весілля на осінь!

Я тоді пішла до неї і кажу:

– Люся, підеш мені за дружку?

– О, я тебе хотіла попросити.

– А як я тобі заміжня за дружку піду?

– Чого ж заміжня, як у мене весілля швидше?

Але не сказала мені на коли. Але моя мама переговорила з священником і вияснила, що вона хотіла одразу після посту, але мама попросила і після посту весілля буде в мене.

Тоді так не було, що ти маєш кілька ресторанів на вибір, а була одна кухарка на село і одні музики на район, один набір пресованих плит на село, тому, хто мав більше грошей, того й весілля було швидше. Тому весілля швидше було моє, але Люся в дружки мені не пішла. Ні то йні.

Далі ми вже змагалися чия дитина краще одягнена, хто в кращому прийшов на храм, і в кого першого в хаті з’явилася тарілка.

Звичайно, що Люся мені програвала, бо не порівнята мого газду та її, бо мій все в хату, а її в горло.

Правда, Люся трохи вперед вирвалася, коли почала їздити на заробітки в Німеччину. Але я свого Миколу добряче висповідала і вже він сколотив бригаду та подався на заробітки в Київ.

Тому рахунок зрівнявся, якщо не сказати, що на мою користь.

Далі вже змагалися, хто пишніще весілля зробить своїм дітям, Люська навіть лімузин замовила!

– Люся, ти що? Ти бачила дорогу? Той лімузин втопиться в калабані біля твого двору, – кажу.

А вона ще й розізлилася на правду.

Але лімузина не було. Думю, що їй одразу відмовили, як тільки почули, куди він має їхати.

Тепер ми бабусі і наша суперечка в новій силі, бо тепер ми пантруємо, хто дотримується краще традицій і в кого краще буде фотографія вечері, яку кожна з нас виставила в фейсбук.

Моя фотографія набрала більше вподобайок, бо у мене і рушниками кути пристелені і відповідна посуда, і дідух красенний. Ну все, як би на замовлення.

А Люська що? Навалила купу їди в якісь тарілки ніякі, стіл клейонкою застелила аби діти не попсували білу скатертину, то я точно знаю.

А обличчя у всіх такі, що ніхто й не засміється, такі серйозні… А в мене всі усміхаються гарно та веселяться. А чого така різниця? Бо не треба пертися, як не вмієш і сили не маєш.

От я швиденько встала, господарку попорала і вже все в мене кипить та вариться, далі швиденько тісто замісила та пирогів наліпила, пшеницю запарила, мак розпарила… Все в мене в руках горить і ніхто мені не мішає.

А Люська що? Покликала невістку аби їй помогла, то молоде і нічого не знає та не вміє, за щораз її випитує та все портить. Та я сама на свої вуха чула, як вона на неї кричала, що та забула пшеницю намочити наніч.
То як в такій обстановці, коли вже всі між собою перегаркалися може бути усмішка?

Бо до всього треба мати і голову, і руки, і нема чого пертися, як ти не вмієш і не можеш.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page