Маю подругу Люсю, яка все життя намагається триматися мене, хоч це всім зрозуміло, що їй до мене далеко. Бо на моє щастя, я заміж вийшла вдало, а вона не вміла свого чоловіка пошанувати, то тепер розлучена.
Пам’ятаю, що найперша наша така суперечка чи суперництво почалося з того, хто першим вийде заміж. Хоч вже й пройшло тридцять років, але я все пам’ятаю, ніби сьогодні.
Так от, я заручилася з Миколою на Зелені свята і восени погодилися робити весілля, а Люська навіть зі своїм Іваном місяця не ходила. Як тільки вона почула, що у мене згодини, то закрутилася-завертілася і на наступну неділю вже вона робить згодини і теж весілля на осінь!
Я тоді пішла до неї і кажу:
– Люся, підеш мені за дружку?
– О, я тебе хотіла попросити.
– А як я тобі заміжня за дружку піду?
– Чого ж заміжня, як у мене весілля швидше?
Але не сказала мені на коли. Але моя мама переговорила з священником і вияснила, що вона хотіла одразу після посту, але мама попросила і після посту весілля буде в мене.
Тоді так не було, що ти маєш кілька ресторанів на вибір, а була одна кухарка на село і одні музики на район, один набір пресованих плит на село, тому, хто мав більше грошей, того й весілля було швидше. Тому весілля швидше було моє, але Люся в дружки мені не пішла. Ні то йні.
Далі ми вже змагалися чия дитина краще одягнена, хто в кращому прийшов на храм, і в кого першого в хаті з’явилася тарілка.
Звичайно, що Люся мені програвала, бо не порівнята мого газду та її, бо мій все в хату, а її в горло.
Правда, Люся трохи вперед вирвалася, коли почала їздити на заробітки в Німеччину. Але я свого Миколу добряче висповідала і вже він сколотив бригаду та подався на заробітки в Київ.
Тому рахунок зрівнявся, якщо не сказати, що на мою користь.
Далі вже змагалися, хто пишніще весілля зробить своїм дітям, Люська навіть лімузин замовила!
– Люся, ти що? Ти бачила дорогу? Той лімузин втопиться в калабані біля твого двору, – кажу.
А вона ще й розізлилася на правду.
Але лімузина не було. Думю, що їй одразу відмовили, як тільки почули, куди він має їхати.
Тепер ми бабусі і наша суперечка в новій силі, бо тепер ми пантруємо, хто дотримується краще традицій і в кого краще буде фотографія вечері, яку кожна з нас виставила в фейсбук.
Моя фотографія набрала більше вподобайок, бо у мене і рушниками кути пристелені і відповідна посуда, і дідух красенний. Ну все, як би на замовлення.
А Люська що? Навалила купу їди в якісь тарілки ніякі, стіл клейонкою застелила аби діти не попсували білу скатертину, то я точно знаю.
А обличчя у всіх такі, що ніхто й не засміється, такі серйозні… А в мене всі усміхаються гарно та веселяться. А чого така різниця? Бо не треба пертися, як не вмієш і сили не маєш.
От я швиденько встала, господарку попорала і вже все в мене кипить та вариться, далі швиденько тісто замісила та пирогів наліпила, пшеницю запарила, мак розпарила… Все в мене в руках горить і ніхто мені не мішає.
А Люська що? Покликала невістку аби їй помогла, то молоде і нічого не знає та не вміє, за щораз її випитує та все портить. Та я сама на свої вуха чула, як вона на неї кричала, що та забула пшеницю намочити наніч.
То як в такій обстановці, коли вже всі між собою перегаркалися може бути усмішка?
Бо до всього треба мати і голову, і руки, і нема чого пертися, як ти не вмієш і не можеш.
Фото Ярослава Романюка.