– Вони вже великі,- каже мені Дмитро, – Не пропадуть, я їм свого часу стільки поміг, що хтось мені за те «дякую» сказав? А як почав жити, як людина, то ви мені швидко нагадали, що я вам нічого не даю.
І є совість? Чи може я не працюю заради дітей та їх добробуту, а лише він?
– Ти не лише здоров’я стратив на тих заробітках, але й розум, – кажу я йому, – Та вона тебе хоче поки ноги ще пересуваєш, а як будеш геть немічний, то ці чужі діти забудуть тебе ще швидше. А кровинка, то є кровинка!
Посудіть самі – різниця у віці між ними десять років і та жінка має двох малих дітей. але дивися, яка метка – свого чоловіка віддала. А тут покрутилася і вже собі гребе чужого до рук.
Мені, що теж йти та чуже брати?
Ми з Дмитром разом собі вкупі жили та працювали аби все мати своє, аби ні до кого не йти з простягнутою рукою.
Не раз таке було, що треба було чи машиною десь поїхати з дітьми. А у нас не було, то й просили родину і добре бачили, як то кожен своє береже і як би тобі прикро не було, але не допоможе.
Тоді Дмитро сам вирішив, що поїде на заробітки аби ми більше ніколи з таким не стикалися.
І отак потроху-потроху ми й машину купили, ремонт зробили в хаті. Та завжди на щось гроші йдуть: як не на їжу, то на одяг, то на ще щось, просто розлітаються з тими цінами.
Аж тут наші діти підросли. Отой вік підлітковий, коли їм ні мами, ні тата не треба аби вказували, як жити і починають собі на голову шукати проблем.
То вже вони не так радіють, що тато телефонує чи, що тато приїхав. Вже не висять у нього на руках та не вилазять на плечі.
А він собі як взяв то до голови і неможливо було переконати.
– Нащо я так тяжко там працюю аби мене дома зустрічали як якогось чужого?, – каже.
Ну а я що могла зробити в цьому випадку? Звичайно, що казала аби татові дякували та були з ним добрі, але ж то такий вік просто.
І з цього всього й почалося.
Сказав, що поїде геть, бо йому тут не раді. Що я не просила, що я не пояснювала – ні і все.
Я подумала, що йому перейде, бо він у мене хоч дуже запальний, але потім так само швидко й забуває.
Я йому дзвонила, як і завжди, та й діти щось говорили. Але що ті діти можуть такого сказати, що його б зацікавило?
– Як ти? – Добре, – от і вся розмова.
То Дмитрові здається, що ми на його грошах живемо, як королі і нічого не робимо, але це не так. В жінки завжди є робота з такими лобуряками, як у мене, то цілодобова: звари, попери, прибери.
А коло городу? А коло господарки? Та голова кожну секунду чимось забита і я вже не юнка аби ввесь час думати про Дмитра, як він там та що робить.
А потім щось надумалася – а він вже місяць не телефонує! Я до нього телефоную – бурчить, не телефоную – бурчить.
Вже й я розізлилася.
І отак ми собі мовчимо, як він мене ошелешує, що ми різні люди і він бачить, що наша сім’я не правильна і він буде собі зараз, поки молодий ще, створювати правильну родину з правильною жінкою.
В сорок років? Я йому кажу, що ще кілька років, поки він ще може заробляти, то його та жінка буде ще терпіти, а потім що?
– Ще прилізеш сюди до нас, я тоді це кажу наперед, але чи ми тобі відкриємо? Так що думай!
Отаке я йому сказала. А що я мала сказати?
Фото Ярослава Романюка.
