Не так я собі уявляла зустріч з колишнім коханим. Думала, що через двадцять років це буде як якийсь приємний спогад, хай мить, але ж не таке, після якого й шлюбу мого не стало

Я вважала себе щасливою жінкою: міцний шлюб, донька-студентка, гарна робота, відпочинок на морі чи в горах раз в рік. Чого ще хотіти від життя? Тільки дякувати Богу.

І треба було мене з чоловіком занести до колишнього одногрупника на день народження. А там він, колишній коханий.

Зустрічалася я з Юрком і наче все у нас було серйозно, але пропозиції від нього я так і не отримувала. Були питання щодо спільного життя, але не мови про обручку. А тут Антон, мов вихор, побачив мене і одразу запропонував руку й серце.

– Навіщо чекати, щоб таку гарну дівчину та хтось від мене забрав?, – казав він і я мліла від такої напористості.

Спочатку думала, що таким чином Юрко зрозуміє, як треба поводитися з коханою дівчиною – нікому не віддавати принаймні, але той нічого не зробив і я вийшла заміж за Антона.

Сімейне життя було щасливим, Антон вмів заробити і, коли я сказала, що при надії, то зрадів, сказав, що ми скоро переїдемо у власну квартиру. Те, що це квартира бабусі не мало великого значення, адже ми там були собі господарі. Я відчувала від чоловіка любов і підтримку, він допомагав з дитиною і я геть забула за Юрка.

З роками ми вже мали власну квартиру і машину, чоловік був начальником і часто їздив у відрядження, але завжди повертався з букетом квітів і якимось подарунком.

І тут на святі я відчула, що ж було не так з моїм шлюбом. Юрко дивився на мене так, як дуже давно не дивився Антон, так, наче ти єдина на всьому світі, ти особлива, хай поруч з тобою будуть перші красуні світу.

Чи може я собі таке надумала?

Але ж правда. Чоловік давно на мене так не дивився, завжди цілував в чоло на прощання, а квіти з кожним разом були все пишніші, що я навіть думала про те, що це якась компенсація. Я тішила себе, що то компенсація за витрачений час без мене.

– Ти геть не змінилася, – сказав Юрко, – Потанцюємо?

– Так, – подумала, що, може, тепер чоловік гляне на мене таким же поглядом.

– Бачу, ви разом і щасливі?, – в голосі почулося щось таке…

– Так, щасливі, – сказала з притиском, – А ти як?

– Я одружений, двоє чудових доньок.

– А де ж дружина?

– Вона зараз за кордоном, приїде завтра.

– То у тебе все чудово?

– Так, більше ніж.

– То чого ти так на мене дивишся?

– «Так» це як?

– Так, наче я все ще особлива для тебе?

– Це? Ні, я просто уважно дивлюся і завжди таким був, підмічав деталі.

– Ага, підмічав і чекав казна-чого.

– Ну, принаймні, я не летів з розгону в прірву.

– В прірву? У мене щасливий шлюб!

– Справді? Тоді ходи я тобі щось покажу.

Юрко вивів мене на вулицю і там я побачила свого чоловіка. Ось чому, він не дивився на мене тим поглядом, він буде дуже зайнятий з офіціанткою.

Я побігла в інший кінець саду не розуміючи, чого це сталося саме зараз – я ж мала бути знову в центрі уваги між цими чоловіками, а я не потрібна ні одному, ні другому.

– Знаєш, він не був тобі вірний ще в інституті, я думав, що ти дізнаєшся і зробиш вибір на мою користь, але ти нічого не чула й не бачила. Та й ми зустрічалися час від часу в компанії колишніх друзів, де він хвалився новими подвигами.

– Чого ти кажеш це мені зараз?

– Та от до слова прийшлося, а ще я подумав, що це буде доречно, раз ми вже зустрілися, сказати один одному нарешті правду. Я тебе любив, а ти вибрала негідну людину і мала про це рано чи пізно дізнатися. Ось якось так.

Я поїхала додому і витурила чоловіка. Якби мені це не сказав Юрко, а хтось інший, то я б пробачила все Антону. Виходить, мій колишній так все підлаштував чи що?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page