Це сталося у мій день народження. Я стояла у вітальні, виглядаючи у вікно. Моє серце на мить затьохкало, коли я побачила, як мій чоловік, Віктор, підходить до під’їзду.

У його руках був величезний, просто розкішний букет квітів. Я вже давно не отримувала від нього таких подарунків і подумала: “Нарешті схаменувся. Хоче реабілітуватися за свою байдужість”.

Я поспішила до дверей. Віктор піднімався підозріло довго. Коли, нарешті, клацнув замок, і він увійшов, я завмерла. Замість очікуваного пишного букета в його руці була скромна, майже зів’яла гілочка мімози.

— Зі святом! — буркнув він, недбало простягаючи мені мімозу.

Я взяла її, відчуваючи, як уся моя надія розбивається об крижаний душ реальності. Я не змогла стриматися.

— Що, навіть чаю в Лариси не випили? — мій голос звучав різко. — За такий шикарний букет вона могла б і постаратися, а то тільки лампочки просить вкрутити, чи крани полагодити!

Віктор не очікував такої прямоти. Його обличчя спочатку зблідло від несподіванки, але він швидко опанував себе і відповів емоційно, наче я порушила його найпотаємніші правила.

— Не твоє діло! Вважаю за потрібне — допомагаю! І квіти дарую! Тобі що, нема чим зайнятися, окрім як у вікна виглядати і шпигувати?

Це було вже занадто. Його нехтування моїми почуттями та його відкрита увага до нашої сусідки, Лариси, були вершиною цинізму.

— Добре! — заявила я, відчуваючи, як у мені підіймається хвиля рішучості. — Відтепер я теж буду займатися тим, чим вважаю за потрібне!

Він лише знизав плечима, навіть не зрозумівши суті мого послання, настільки він був занурений у свою картину світу, де я була лише обслугою.

— Та заради Бога! Що на обід? — запитав він, знімаючи куртку.

Його питання мене вже навіть розсмішило. Він, мій чоловік, навіть не зрозумів, що я щойно оголосила йому прощальний вердикт. Мені довелося пояснювати, як для особливо обдарованого:

— Обід будеш їсти те, що сам собі приготуєш! Мені треба речі зібрати.

Він зупинився. На його обличчі нарешті з’явилося розуміння, змішане з легким подивом, але навіть тоді він не сприйняв мене всерйоз.

— Що ти мелеш, Катерино? Припини істерики і йди до плити!

Я, не зважаючи на його слова, пішла до спальні, зачинивши за собою двері, і одразу набрала брата, щоб він забрав нас із сином.

— Дмитре, приїдь, будь ласка, якнайшвидше. Ми з Андрійком тебе чекаємо, — мій голос був твердий, без сліз.

Я розуміла, що відступати вже не можна.

Мене звати Катерина. Мій чоловік, тепер уже колишній, Віктор, завжди ставився до так званої «жіночої» роботи вдома з відвертою зневагою. Він сприймав як належне і завжди свіжу, гарячу їжу, і ідеально випрасувані сорочки, і чистоту в оселі, і все інше, що стосувалося його комфорту та затишку у вільний від роботи час.

Так, він заробляв значно більше, ніж я. На цьому його фінансовий та будь-який інший внесок у наше спільне життя і закінчувався. Він вважав, що оскільки він приносить додому більшу частину доходу, то я автоматично стаю відповідальною за всі побутові процеси.

Мій щоденний графік був виснажливим. Мені потрібно було відвести нашого сина, Андрійка, до дитячого садочка, потім поспішити на роботу. Після роботи — забрати сина, бігти додому, щоб встигнути зустріти чоловіка гарячою вечерею. Він категорично не любив вчорашніх страв.

Потім, поки Віктор дивився спортивні матчі або передачі про риболовлю, мені потрібно було встигнути попрати, прибрати, попрасувати і, врешті-решт, просто впасти на наше подружнє ліжко, сподіваючись на відпочинок.

Але, як ви розумієте, відпочити одразу не виходило.

З роками ставлення чоловіка до мене, як до обслуги, проявлялося все більше. Я стала помічати, що за столом він мене взагалі не помічає, не питає, як пройшов мій день, чи як справи у сина. Він сприймав мене як частину меблів.

Але була одна людина, яку він раптом став помічати. Це була наша сусідка по поверху, Лариса.

Вона була самотньою жінкою. І варто було їй натякнути, що вдома у неї щось негаразд — перегоріла лампочка, засмітився злив у раковині чи шафа хитається, — як Віктор мчав «рятувати» одиноку жінку. Він виставляв це як прояв шляхетності та чоловічої солідарності.

— Вона ж одна, Катерино, хто їй допоможе? — говорив він мені, пакуючи свій набір інструментів.

А в розмовах тільки й було чути: «Лариса те, Лариса се». Вона була його новим героїчним проєктом.

— Лариса сказала, що я найкраще вкручую лампочки, — якось похвалився він мені.

Мене це, звичайно, зовсім не радувало. Якось я спробувала натякнути, що він міг би й мені допомогти прибити полицю, яка давно хиталася у ванній.

— Ти ж сама вмієш, — відмахнувся він. — А Лариса — жінка. Я ж не буду прибивати полицю там, де вона вже висить.

Останньою краплею в моїй чаші терпіння стало його «привітання», як я вже розповіла. Гігантський букет, призначений, без сумніву, Ларисі, і жалюгідна мімоза для мене.

Після нашого гострого діалогу, поки я збирала речі, Віктор не втручався. Мабуть, він чудово чув мою розмову з братом, Дмитром, і розумів, що доведеться мати справу з ним.

Дмитро до Віктора ставився вкрай неприязно, вважаючи його самозакоханим. Віктор розумів, що ця «справа» нічим хорошим для нього не закінчиться.

— Я не дам тобі піти! — він спробував заблокувати мені шлях, коли я вже тягнула першу, невелику сумку.

— Даси, Вікторе, — мій голос був спокійний і холодний. — Або ти даси мені піти мирно, або мій брат буде розмовляти з тобою. І я думаю, що ти знаєш, який із цих варіантів кращий.

Він відступив. Я хотіла втекти прямо у домашніх капцях, але все ж прислухалася до здорового глузду і взяла взуття. Буквально за сорок хвилин я і мій син були готові.

Дмитро під’їхав швидко. Він кинув на Віктора погляд, повний презирства, навіть не привітавшись.

— Андрійку, ходімо, — сказав він синові, допомагаючи мені винести сумки.

Наша «утеча» закінчилася благополучно. Уже через кілька годин я розкладала речі у квартирі моїх батьків. Вони зустріли нас із теплом і розумінням. Мати навіть не запитала нічого, просто обійняла мене і почала готувати чай.

— Ти вчинила правильно, доню, — сказав мені батько, коли я трохи заспокоїлася. — Самоповага дорожча за будь-які випрасувані сорочки.

З того часу минуло вже два роки. Ми розлучилися заочно. Ми не обмінювалися емоційними звинуваченнями, просто подали документи. Навіть розділили нашу квартиру заочно. За рішенням суду Віктор виплатив мені половину її ринкової вартості.

Крім аліментів, він не приймає жодної участі в житті сина. Він не телефонує, не цікавиться його оцінками чи здоров’ям. Я цьому навіть рада. Я більше не маю потреби зустрічатися зі своїм колишнім чоловіком.

Я покинула стару роботу, яка мене виснажувала, і знайшла нову, яка мені подобається. У мене з’явився час на себе, на сина, на хобі.

Якось Катерина, моя подруга, запитала мене:

— І як тобі тепер? Не шкодуєш, що пішла від чоловіка що так гарно заробляв?

— Я шкодую лише про те, що не зробила цього раніше, — відповіла я з посмішкою. — Тепер я займаюся тим, чим вважаю за потрібне. Я забула про свої нескінченні обов’язки перед невдячним співмешканцем. Я відкрила для себе, що таке вільний вечір, що таке неділя без прасування і, що найголовніше, повага до себе.

Я дізналася, що мій колишній чоловік так і залишився жити сам. Лариса? Вона, здається, знайшла собі іншого “рятівника” з більш потужним набором інструментів.

Головна картинка ілюстративна.