Раптовий дзвінок від Лідії Ярославни, далекої родички її чоловіка, перервав спокійний вечір, попри повну відсутність ознак наближення неприємностей.

Олена рідко спілкувалася з родиною чоловіка, переважно під час свят. Оскільки вони мешкали на протилежному боці міста, зустрічі в них удома не влаштовувалися.

Сама Олена не виявляла бажання зближуватися з ними, особливо враховуючи, що її чоловік, Віталік, не прагнув підтримувати активний контакт збатьківською стороною родини. Їй вистачало того, що її свекруха проживала в сусідньому будинку.

Після того, як нестало батька Віталіка спілкування з його стороною родини обмежувалося ввічливими привітаннями на свята та рідкісними телефонними дзвінками, щоб дізнатися про здоров’я одне одного.

Ініціатива спілкування найчастіше походила від далеких родичок, особливо коли потрібна була якась консультація, адже Олена була кваліфікованим юристом.

Її професійні поради були в великому попиті серед родичів, що іноді ставало для неї тягарем. Нерідко вона навіть просила колег про допомогу в складних випадках, побоюючись нав’язати їм зайвий клопіт.

Її мати критикувала за нездатність відмовляти, наголошуючи, що навіть маючи важливу професію та ведучи складні справи, Олена не могла вимовити просте «ні».

Олена лише усміхалася у відповідь, продовжуючи надавати підтримку нужденним.

На відміну від неї, Віталік не поспішав допомагати іншим. Зайнявшись нерухомістю, він швидко досяг високої посади, що дозволило родині придбати чудову квартиру та інвестувати в будівництво, гарантуючи благополучне майбутнє.

Успіх і везіння Олени та Віталіка завжди були предметом захоплення на сімейних зібраннях, хоча Олена й не любила такої уваги. Родичі не втомлювалися хвалити її перед Віталіком, стверджуючи, що без неї він так і залишився б простим рієлтором. Це викликало роздратування в його матері, хоча між нею та Оленою зберігалися добрі стосунки.

Віталік же волів ігнорувати слова родичів, маючи про себе високу думку та не звертаючи уваги на порожні балачки.

Вчергове, напередодні несподіваного дзвінка, доля звела Віталія з Оленою та його родичами, двоюрідною сестрою та її мамою, у місцевому торговельному центрі.

З захопленням зустрівши їх, Лідія Ярославна не приховувала радості від такого раптового візиту.

— О, Олено, це так чудово бачити вас тут! Здається, всі дороги ведуть саме до цього магазину, — з усмішкою до вух вона обняла дружину свого небожа, тоді як Віталій пішов у відділ з кондитерськими виробами за улюбленими ласощами, залишаючись у невіданні про те, що сталося, і з насолодою обирав солодощі.

— Ми тут поруч оселилися. Тому й робимо покупки тут, — пояснила Олена.

— Чудовий район. Все під рукою: школа, метро. Все, що потрібно, в пішій доступності.

— Абсолютно верно.

— Ви не так давно тут оселилися? — запитала сестра Віталія.

— Близько пів року тому.

— Зрозуміло. Ми теж у пошуку житла. А ви в якому будинку мешкаєте?

— Навпроти великого перехрестя. Повинні були помітити його, переходячи дорогу.

— А, точно, там де розташований той вишуканий ресторан на першому поверсі. Тепер все ясно. Ми теж розглядали там квартири, але вони виявилися непомірно дорогими для нас.

— Можна розглянутикредит, та й продати своє житло за вищою ціною.
— Віталік справді вміє вигідно продавати та купувати, — з усмішкою промовила Лідія Ярославна. — О, ось і ти, дорогий небоже! Вітаю!

— Здрастуйте, тітко Лідо. — Віталій додав у кошик тістечка та сигналізував поглядом дружині, що пора рухатися далі.

— Насправді, ми хотіли було дзвонити та навідатися до вас. Влітку можна було б почекати на вулиці, а взимку холодно. Вам ще багато потрібно купити? Може, підемо до кас?

Подивившись на коробку з тістечками, Лідія Ярославна підтвердила готовність.

— Підемо, — тихо сказала Олена.

— Дякую вам, так виручили! Добре, коли багато родичів, завжди знайдеться хтось, хто може допомогти.

Олена залишилася мовчазною. Вона завжди прагнула досягати всього сама, не просити допомоги в близьких.

— Тоді рухаємо до каси, — Олена зітхнула та підтвердила готовність кивком. Віталік зрозумів, що від рідних не відчепитися, і пішов за ними.
Відвідини Лідії Ярославни та її доньки виявилися короткочасними. Вони не вимагали особливого гостинності, але охоче прийняли пропозицію чаю з тістечками.

Їхній візит залишив приємні враження від квартири Віталіка, викликавши в двоюрідної сестри низку запитань.

— Скільки ж ви заплатили за квартиру?

Оговтавшись від кашлю, Віталік чесно відповів, розуміючи, що завищення ціни могло б зробити його в очах рідних надто заможним, а заниження — вони б йому не повірили. Обличчя Лідії Ярославни виражало несхвалення, попри його відповідь.

— Дивовижно доступна ціна. Ми оглядали приміщення в будинку по сусідству. Воно значно компактніше вашого та розташоване на першому поверсі, але коштує дорожче.

— Все може бути так. Я не заперечую. Мені просто пощастило. Ми придбали його на етапі будівництва, що майже завжди виявляється вигідніше. Я деякий час працював агентом з нерухомості та зміг знайти вигідну пропозицію. Більше того, цей забудовник працював з нами і, можна сказати, створив для нас ідеальні умови. Так уже склалося.

— Хотілося б і нам так чи немає в тебе на думці ще якихось варіантів?

— Зараз я не займаюся продажем житла. Тож ні.

— Але в тебе ж мали б залишитися зв’язки. Надати послугу, підібрати нам житло! Що тобі варте?

— Лідіє Ярославно, вам краще звернутися до професійного агента.

— Я їм не довіряю. Всі вони шахраї.

— Виходить, і я був шахраєм? — з іронією відгукнувся Віталій.

— Ти ж мій небіж. Я довіряю тобі. Саме тому й прошу твоєї допомоги. Олена ось завжди поруч, коли потрібно. Якщо виникають проблеми, я завжди знаю, до кого звернутися. Тепер прийшла черга і тобі допомогти нам, — вона подивилася на Олену з нетерпінням.

— Постараємося знайти для вас щось підходяще, чи не так, Віталіку? Ти напевно можеш поділитися контактами агентів, з якими ти працював.

— Можна надати номер телефону, якщо потрібно.

— Будь ласка. Будь-яка допомога стане в нагоді. Але тільки перевірений агент, не шахрай, — промовила Лідія Ярославна. Вона записала номер агента та підготувалася до виходу. — Дякую за чудовий чай. Нам пора. У гості ми вас не запрошуємо, але як тільки переїдемо, обов’язково запросимо на новосілля, — вони розсміялися та пішли своїми справами, а Олена зітхнула з полегшенням.

— Переїдуть вони чи ні, велике питання. На що вони розраховують, загадка. Одна з них пенсіонерка, а друга — фармацевт, — зауважив Віталік.

— У них, можливо, є заощадження. І не забувай про кредит.

— Без підтвердженого доходу вони кредит не отримають. Тож навряд чи вони чогось доб’ються.

— Не варто робити висновки за інших. Давай краще не будемо втручатися, — запропонувала Олена. Вона воліла не думати про це. Вони вже придбали свою квартиру, а все інше її мало хвилювало.

Це продовжувало бути неважливим, доки не стався несподіваний дзвінок.

Олена саме прибиралася та розбирала шухляду з документами, в якій зберігалися папки зі свідоцтвами про право власності на їхнє житло.

— Так?
— Олено, привіт. Це Лідія Ярославна. Віталій удома?

— Ні він ще не повернувся з роботи. Що сталося?

— Не повернувся? Ну й гаразд, так навіть краще. Поговоримо без нього.

— Про що? Сталося щось серйозне? — вона напружилася.

— Хочу висловити подяку. Ви нам дуже допомогли, агент виявився чуйним і доброзичливим. І найголовніше, він показав нам три чудові квартири.Одна з них нам підійшла.

— Що ж, я передам Віталіку, що ви дзвонили, і висловлю йому вашу подяку, — усміхнулася Олена.

— Поки зарано дякувати. Ми ще не завершили угоду. Взяли паузу.

— Що вас турбує? Якщо квартира справді хороша, варто її придбати, не вагаючись, щоб її не забрали в вас.

— Саме тому я й дзвоню. Нам потрібно внести завдаток. Але грошей у нас немає. Точніше, немає необхідної суми. Подумала, може, ви зможете допомогти.

— Ми? — здивувалася Олена.

— Так. У вас же дохід хороший, не складе труднощів виділити частину коштів на добру справу та поділитися з родичами. У вас уже є житло, тож великих витрат не передбачається. А ми, коли зможемо, повернемо все до копійки.

— Скільки вам потрібно?

Почувши суму Олена присвистнула.

— Вибачте, Лідіє Ярославно, але звідки у нас такі фінанси? — здивувалася Олена.

— Це ж очевидно! Не мають такого способу життя незаможні. Та й Віталій не раз хвалився своїми успіхами та достатком. Ви для нас приклад для наслідування.

— На жаль, але ми не маємо звички накопичувати такі суми. Ці гроші не ті, що зазвичай лежать на картці для повсякденних витрат.

— То де ж ваші заощадження?

— Ми інвестуємо в нерухомість. Віталій же казав, що в нас будуються ще кілька об’єктів.

— Ах от як? Тоді ще простіше. Можна продати одну з квартир або взяти кредит під заставу майна. Так у вас і житло залишиться, і кошти з’являться.
Олена настільки здивувалася цим словам, що не змогла відразу відповісти.

— Безумовно, ми прагнемо якнайшвидше закрити кредит. Це не станеться миттєво, але ми рухатимемося до цієї мети. Тож переживати нема про що, ваші інтереси не постраждають. Я розумію, що важливо повідомити твого чоловіка, тому не наполягатиму та чекатиму твого дзвінка завтра. Потрібно швидко прийняти рішення та здійснити переїзд. Пропоную перерахувати кошти безпосередньо його колезі. Він у курсі всіх деталей. Ми вже все обговорили.

— Лідіє Ярославно як ви могли домовитися без нашого відома? — її занепокоєння посилилося.

— Зрозуміло, що Віталій — людина зі своїми принципами, дуже схожий на свого батька. Можливо, він не захоче йти на таку угоду, але він тебе послухає. Тож не пропонуй йому роздумувати, а просто повідом, що рішення прийняте і це для нас важливо.

— Важливіше, ніж для нас? — хрипко запитала Олена.

— Саме так.

Олена була приголомшена, що родичка її чоловіка могла так вчинити, але в цій ситуації вона почувалася некомфортно, ніби була в чомусь зобов’язана.

Зобов’язана зрозуміти, допомогти, знайти вихід. Мовчання затягнулося, і Олена все сильніше хвилювалася. Вона хотіла обговорити це з чоловіком, але раптом згадала слова своєї матері: «Ти не вмієш говорити „ні“, Олено. А варто було б навчитися. Не всім можна допомогти, а багато хто любить скористатися».

— Розумієте, Лідіє Ярославно, можливо, вам варто звернутися по допомогу до інших родичів. Ми вже зробили для вас все, що могли. Бажаю вам всього найкращого, — сказала Олена та поклала трубку. Їй було легше перервати дзвінок, ніж сказати «ні».

Віталій, повернувшись з роботи та дізнавшись про розмову, одразу підтримав свою дружину.

— Ти вчинила абсолютно правильно. З нахабами потрібно бути на крок попереду, — сказав він.

Лідія Ярославівна ще кілька разів намагалася зв’язатися і навіть приїжджала до Олени на роботу, але ці зустрічі були короткими. Зрештою родичам довелося відмовитись від ідеї зміни місця проживання.

Виявилось, що грошей у них не було узагалі, мали б з’явитись після продажу їхньої старої квартири, але покупці і половини від очікуваного не пропонували.

Лідія Ярославівна на наступному сімейному святі навіть вітатись із Оленою і віталієм не стала. Демонстративно відверталась, а коли ті починали говорити пускала очі під лоба і пирхала.

— Чому гроші так псують людей, – сказала філософськи, – Якби я мала гроші, я б допомагала усім. Це ж очевидно, з собою їх не забареш.

Олена зробила вигляд,що не почула тієї репліки. Зрештою, вона не вважала себе винною.

А як ви думаєте, якщо є багатший родич, він зобов’язаний допомагати абсолютно всім?

Головна картинка ілюстративна.