Я була вражена, що так багато охочих, адже на думку мого чоловіка, він робив мені велику милість, коли зі мною жив, а тепер, після сорока, то вже він вирішив пожити й для себе, за що я маю бути йому дуже вдячна.
Один мені шепотів, що очі мої бездонні, інший про мої очі мріяв, третій про мою душу все дізнатися хотів і інша, може, б на моєму місці й розтанула від щастя. Але ж я жінка тямуща вже, знаю, що до чого. Розвернула всіх від дверей і стала думати – як я тут опинилася, взагалі-то.
Колись мріяла стати актрисою театру і кіно, а замість цього двадцять років дивилася, як мій чоловік грає роль благочинника, поки я його обслуговую та дітей його виховую.
Думала, що заміж вийду і отримаю крила аби злетіти, а сама в клітку панельну на ці роки як залетіла, то й вже й забула, що хотіла.
Подруги, не підвели і прийшли підказати, чого ж я хочу – нового чоловіка. Казали, що треба йти за будь-кого аби моєму колишньому доказати. Що я ще ого-го і навіть таке може бути, що він це побачить і вернеться.
– Таке було в подруги моєї подруги, – запевняла мене подруга.
Прийшлося і подруг виводити за двері, щоб трохи подумати, для чого ось так жити – в пошуках когось, хто тебе зробить щасливою, коли я сама не знаю, якою саме щасливою я хочу бути.
Хтось там би в Париж поїхав чи на океан, але у мене не така велика зарплата. Я поїхала в село.
Мама зраділа, а коли дізналася, що мене чоловік покинув, то від щастя руками сплеснула:
– Дякувати Богу, збулася! Ти знаєш, твій однокласник Дмитро за тебе питався.
– Мамо, ви теж туди ж?
– А що? він вже точно кращий від твого.
А в селі там нема коли думати. Там робити треба і швидко, бо погода тебе не чекає, як і пора року. Важка праця всяку дурість з голови швидко виводить. Починаєш думати про ковток воли і шматок хліба чорного з салом та цибулькою. Наїсися на вечір такої смакоти і тільки Богу молишся: «Тільки б не в талію пішло». А далі спиш, мов немовля, навіть півня не чуєш, що тобі персонально просто у вікно кукурікає.
У суботу пішли з подругами шкільними на природу, наспівалися, нажартувалися, Дмитро підводив і мовчав.
Наче двадцять років скинула і назад в місто на роботу, відпустка пройшла, треба знову жити, як усі люди.
А з усіх сторін наче на ринку:
– Купіть це і будете не мати відбою від чоловіків.
– А оце втирайте і молодість вернеться.
– А це читайте і за розумну зійдете і чоловіка собі знайдете.
– Так фарбуйтеся, так вдягайтеся, це дивіться, так усміхайтеся…
Всі навколо знають, як мені стати щасливою. Всі, крім мене.
Виключила монітор – радість, прийшла додому – радість, зварила чаю – радість, подзвонила мамі – радість, Дмитро написав – радість.
Нічого та реклама про мене не знає. Вона хоче аби я цілодобово працювала і збирала на те, що ніколи людину надовго щасливою й не робить. Щоб я вертала те, що не треба, думала про те, чого не варте й спомину, мріяла про те, що ніколи не матиму, чи ніколи не стану такою, як в тому шаблоні. Не втиснуся.
Дайте мені самій розібратися, ким я хочу стати, як виросту. А як так хочеться щось порадити, то порадьте собі, та здійсніть і будьте щасливі так, як самі мрієте. Кожен має своє щастя і має його сам шукати і знайти і нікуди більше не відпускати з свого серця.
А ви як гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
