Я працюю в косметологічному кабінеті і була проти, коли Надія прийшла до нас найматися на посаду прибиральниці.
– Марино Василівно, – звернулася я до власниці, – Вона просто ходяча антиреклама – ні гарної шкіри, ні оксамитових ручок. Якщо ми хочемо бути найкращим салоном краси, то маємо мати й прибиральницю, мов з модного журналу.
– Віточко, – відповіла мені Марина Василівна, – пізніше знайдемо, а підлога чиста має бути сьогодні!
Я просто вимагала аби Надія бодай постриглася нормально.
– Мені подобається моя коса і чоловік її любить, – сказала вона твердо.
– Слухайте, Надіє, ви з якого століття? Коси мають бути гарно пофарбовані і кератиновані, а не отаке як у вас.
– У мене немає грошей на такі процедури, – сказала вона.
Звичайно, що я не планувала за свій рахунок її фарбувати і робити кератинове оновлення волосся. Раз власниця не проти такого її зовнішнього вигляду, то чого це має хвилювати мене? Я дуже гарна спеціалістка і якщо в цьому салоні мене не оцінять, то я знайду інший. Просто цей близько біля мого дому.
Та й колектив нормальний, а не як на попередній роботі: заміни мене, бо у мене дитина затемпературила, заміни мене, бо я маю піти на привичку, я піду раніше, бо дитину з садочка моя черга забирати…
А розмов лише про своїх дітей і чоловіків, яким треба голубці крутити та унітаз за ними мити.
Я таких стосунків не хочу, мій чоловік має бути забезпеченим і у нас має бути власна прибиральниця Надія, щоб така сама прісна і нецікава.
Тут дівчата теж ще не одружені, а деякі розлучені. От як Марина Василівна – завела собі бізнес і копнула чоловіка, тепер має молодого любасика і абсолютно щаслива.
Сьогодні у Марини Василівни день народження, тому ми скинулися на подарунок і вона нас почастує після роботи. Звичайно, що я надіялася, що вона мене запросить на святкування в ресторан, але вона цього не зробила. Що ж, мене тут не дуже цінують.
Сидимо ми й веселимося, звичайно, далі заходить і про чоловіків, і всю нашу балачку супроводжує шаркання Надії, бо вона прибирає.
Я була проти, що Марина Василівна запросила її на келих, але та наполягла, що колектив має бути дружнім.
Ну таке, який мені колектив Надія???
Вона, на моє щастя, швидко зрозуміла, що тут зайва і трішки пригубила та пішла геть, лиш перевели на неї напій.
Але досить про неї.
Всі почали ділитися своїми мріями про подальше життя і навіть Марина Василівна, така незалежна з молодим любасиком хотіла стосунків!
– Дівчата, він бігає до мене за першим же покликом, але це не те. Сьогодні випросив у мене покататися на новій машині – хіба це чоловік?, – говорила вона.
– А я поки чекаю на найкращий варіант і не маю наміру на будь-кого витрачатися, – заявила наша наймолодша Інна.
Ми тільки захихотіли, бо ж і ми колись були такими наївними, а особливо сміялася Анна, яка має одруженого залицяльника.
Отак ми сиділи і веселилися, як почався дощ і уявляєте – ніхто з нас не мав парасольки! Я не дуже хвилювалася, бо можу й перебігти, мені не далеко, але от інші до зупинки точно промокнуть.
Марина Василівна безрезультатно видзвонювала свого кавалера, але той не брав слухавку і не вертав машину, Анна спробувала видзвонити свого жонатика, але той скидав виклик, інші просто не мали кому зателефонувати…
І отак ми дивимося в вікно, як бачимо: Надія виходить на вулицю, а назустріч чоловік йде та усміхається і протягує їй парасольку. Вона щось йому каже, але ми не чуємо що саме, у відповідь він цілує її в щоку… Її в щоку цілує!
Далі отак йдуть попід руку, щось киваючи один одному…
Ми притихли, а мене така злість взяла!
– Сподіваюся, ви після цього її звільните, бо вона точно не вписується в наш безпарасольковий клуб?, – ніби й жартома кажу я.
Марина Василівна нічого не сказала.
Думаю, у всіх було на думці, що ця сірість має те, що не маємо ми і це просто неприпустимо, коли на світі існує справедливість!
Фото Ярослава Романюка.
