— Ти уявляєш, що він мені сказав?! — Олена поставила пакети з продуктами на кухонний стіл і швидким рухом відкинула пасмо русявого волосся з обличчя. — Сказав, що я ніби навмисно розливаю воду в під’їзді, коли мию підлогу. Ти можеш таке уявити? Я йому кажу: «Вибачте, це випадково», а він бурмоче щось собі під ніс і дверима грюкає.
Андрій відірвав погляд від ноутбука й байдуже знизав плечима:
— Та він просто самотній. Мені здається, що років десять ні з ким нормально не розмовляв.
— Не виправдовуй його, — Олена почала викладати покупки. — Марійка навіть не хоче повз його двері проходити. Каже, що дідусь завжди насуплений і ніколи не вітається.
Семирічна Марійка, яка сиділа за столом з альбомом і кольоровими олівцями, підняла голову:
— Він якийсь дуже сумний. Наче в нього нікого немає.
Олена застигла з пакетом молока в руках і уважно подивилася на доньку:
— Звідки ти це взяла?
— У нього очі такі, як у того кошеняти, що ми на дачі знайшли, пам’ятаєш? — Марійка повернулася до малюнка, ретельно виводячи зеленим олівцем контур дерева.
Андрій і Олена переглянулися. Їхнього сусіда, старенького чоловіка з квартири навпроти, вони бачили нечасто. Вони переїхали в цю багатоповерхівку три місяці тому й ледве встигли познайомитися з кількома сусідами.
Решта так і залишалися безіменними силуетами, яких вони зрідка зустрічали у під’їзді чи в ліфті.
Через тиждень почались морози. Градусник за вікном показував мінус десять, а синоптики обіцяли подальше похолодання. Повертаючись з роботи в крижаному автобусі, Олена мріяла тільки про гарячий душ і теплий плед.
Та вже в під’їзді вона відчула щось недобре. Було незвично холодно, а з відкритих дверей підвалу долинали голоси і стукіт інструментів.
— Що трапилося? — запитала вона у сусідки, що стояла біля ліфта.
— Трубу прорвало в підвалі, — відповіла та. — Відключили опалення по всьому будинку. Кажуть, до завтра лагодитимуть.
В квартирі було вже прохолодно. Андрій зустрів її у светрі:
— Уявляєш? Соня поки що сидить у двох кофтах, але якщо до ночі не полагодять, доведеться нові обігрівачі докупити.
На щастя, у них залишилося два обігрівачі з попередньої квартири. Андрій увімкнув їх на повну потужність, і скоро в кімнатах стало терпимо. Марійка, загорнувшись у плед, із задоволенням дивилася мультфільм на планшеті.
І тут Олена згадала про сусіда напроти.
— Слухай, а як там цей, Петро Іванович? У нього, мабуть, навіть обігрівача немає.
— Звідки ти знаєш, як його звати? — здивувався Андрій.
— Побачила на квитанції, що стирчала з його поштової скриньки, — відмахнулася Олена. — Ти бачив, щоб до нього хтось приходив? Родичі?
Андрій замислився:
— Не пригадую. Але це не означає, що їх немає. Може, вони просто рідко навідуються.
Олена підійшла до вікна. Сніг повільно падав на машини й гілки дерев. У сусідніх будинках світиись вікна – там було тепло й затишно. А що, як старий сусід зараз сидить у холодній квартирі, сам, без допомоги?
— Я піду перевірю, як він там, — рішуче сказала вона.
Андрій підняв брови:
— Ти впевнена? Він же не надто привітний.
— Ну і що? — Олена накинула кардиган. — Уяви, що це твій дідусь сидить один у холоді.
Марійка зіскочила з дивана:
— Я з тобою!
Олена натиснула на дзвінок сусідської квартири, але відповіді не було. Вона подзвонила ще раз — тиша.
— А може, його вдома немає? — припустила Марійка.
— У такий мороз? Навряд. — Олена постукала у двері. — Петре Івановичу! Ви вдома?
З-за дверей долинуло слабке покашлювання.
— Мамо, він там! — тихо сказала Марійка.
— Петре Івановичу, вам потрібна допомога? — голосно запитала Олена.
За дверима щось зашаруділо, потім почувся хрипкий голос:
— Хто там?
— Ваші сусіди. Ми хотіли дізнатися, чи у вас усе гаразд. Опалення ж відключили.
Після довгої паузи замок повільно клацнув. Двері прочинилися, і в щілині з’явилося бліде обличчя старого. Його очі були червоними, і він кахикав.
— Вам зле? — занепокоїлася Олена.
Старий хотів щось відповісти, але тільки рукою махнув.
— Мамо, йому справді зле! — схвильовано сказала Марійка.
— Петре Івановичу, ми допоможемо. У вас є щось помічне?
— Не треба, — прохрипів він, але Олена вже обережно завела його назад у квартиру.
У кімнаті було ще холодніше, ніж у під’їзді. Стара шафа, пожовклі фотографії на стіні, стоптані капці біля дверей — і крижаний холод.
— Марійко, біжи до тата, скажи, щоб приніс обігрівач і гарячий чай. І лимон!
Дівчинка кивнула й побігла. Олена тим часом допомогла старому сісти на диван і загорнула його в плед.
Через кілька хвилин Андрій уже був на порозі з термосом та додатковим пледом.
— Йому зле, занедужав, — сказала Олена. — Треба перевести його до нас, тут надто холодно.
Старий спробував заперечити, але вже через кілька хвилин сидів у теплому кріслі в їхній квартирі, закутаний у плед, з чашкою гарячого чаю.
Тієї ночі Петро Іванович вперше за довгі роки заснув не в порожній, холодній квартирі, а в будинку, де було тепло і затишно.
А коли сусід одужав і пішов до себе Олена одного дня прокинувшись, знайшла на кухонному столі невеликий пакунок. У ньому була запашна, ще тепла буханка хліба.
На клаптику паперу, прикладеному до ного, було написано:
«Дякую, що постукали в мої двері».
Головна картинка ілюстративна.
