Я перебуваю досі під враженнями від того, що сталося на день Святого Валентина. Річ не в тім, що свекруха прийшла до нас ввечері, хоч і розуміла, що ми пара, хочемо побути разом. І річ не в тім, кого мав обрати мій чоловік. Я про те, що такої ситуації в принципі не мало б бути. Але вона є і що робити далі – ось в чому питання.
Отож, я прийшла раніше з роботи і приготувала смачну вечерю, запалила свічки і стала чекати на чоловіка. І раптом – дзвінок у двері. Я нікого не чекала, але таки відкрила і бачу на порозі свекруху, яка сяє на всі тридцять два.
– Прийшла допомогти тобі зі святковою вечерею, – каже вона мені.
– Дякую, я вже якось рік справляюся без вас, то й сьогодні справлюся, – кажу я їй.
– Рито, я ж бачу, як ти «справляєшся», Сашко схуд, каже, що у нього печія. А ти вперто не слухаєш, що я тобі кажу як готувати.
– Віро Василівно, я врахую ваші побажання завтра, а зараз мені ніколи.
– Ти що мене в квартиру не пустиш, на яку я гроші дала?, – каже вона мені і я розумію, що далі вже все йде з-під контролю.
Зайшла вона, все перепробувала руками! Від того відщипнула, там виделкою однією всі страви перепробувала і на кожну мала зауваження – недосолено, пересолено, надто пластмасово.
Ви колись чули, щоб страва була пластмасова?
– Це через сир чи помідори, не розберу, – вдруге вона запихала свою виделку в салат.
Така її манера, то не перша, тому я вже якось себе стримувала і дуже просила Бога аби вже Саша таки прийшов.
Але марно я це робила, бо далі те й сталося, що тепер я й не знаю чи треба мені такі стосунки.
І ось вже ми сидимо, настрою ніякого, як скрипнув ключ у дверях і на порозі став Саша з велетенським букетом квітів, моїх улюблених троянд.
– Синочку, – кинулася до нього свекруха. – ти як знав, що я буду і купив мені квіти.
І вона бере той букет. Так, вам не почулося, я не придумую. Вона бере мій букет квітів, який мав бути лише мені і каже, що в її синочка спрацювала телепатія між сином і матір’ю.
Саша мене обійняв, правда, поки мати тішилася квітами і намагався перевести увагу на святковий стіл.
– Не їж те, котику, воно пересолене, не їж оте, воно пластмасове, не їж се, воно сире, – ось так коментувала свекруха кожну страву, яку Саша хотів взяти спробувати і він клав виделку.
– Синочку, я тобі зараз швиденько млинців зроблю, – сказала вона і кинулася на мою кухню, коментуючи, як це все не на своїх місяцях, все брудне і взагалі я не ціную її працю, бо вона на цю кухню заробила.
Саша робив вигляд, що нічого не сталося:
– Кохана, мама самотня, хто їй квіти подарує, а вона все життя мені присвятила. Ти ж знаєш.
Я не могла вимовити й слова, мені наче щось в горлі стало. Коли ж Саша за дві щоки почав уплітати мамині млинці і прицмокувати, то я просто встала і пішла геть з квартири.
Ходила по місту і дивилася на закохані пари, пари, а не мама збоку, наче той бантик. Ми одружені недовго, лише рік, я не вважаю, що такі вже мої страви й не смачні. Але це все не має значення, бо Саша мені подзвонив тільки тоді, коли його мати пішла з квартири. Невже люблячий чоловік таке зробить? Я його дуже люблю і не знаю, як вчинити правильно в такій ситуації. що б ви порадили?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
