— Олю, не роби таке обличчя, тобі не личить, — голос моєї матері звучав дивно спокійно, майже повчально, хоча вона все ще сиділа на моєму ліжку, загорнута в ковдру. — Ми просто хотіли обговорити з тобою майбутнє. Ти ж розумієш, що дитині потрібна стабільність? А ми з твоїм чоловіком зможемо це дати. Тим паче – між нами особливий зв’язок.
Я дивилася на неї, потім на свого чоловіка, який навіть не відводив погляду. Усередині мене все випалило холодним попелом.
— Особливий зв’язок? — прошепотіла я, відчуваючи, як світ навколо стає пласким і сірим. — Ви зраджували мене ще до того, як я вдягла весільну сукню?
— Яка вже різниця. Ми вирішили, що так буде краще для всіх. А тепер, коли ти чекаєш на маля. Навіщо тобі ці клопоти? Ти ж молода, ще знайдеш собі когось. Ну а ми забезпечимо її краще, ніж ти сама.
— Ви пропонуєте мені залишити дитину? — мій голос тремтів, я відчувала себе розбитою вазою, яку намагаються розтерти в пил.
— Не залишити, а передати в надійні руки, — уточнила мати, розглядаючи свій ідеальний манікюр. — Ми ж одна родина, хіба ні?
Я ніколи не знала, що таке справжній дім, де тебе люблять просто так. Моя поява на світ була для матері швидше прикрою помилкою юності, ніж даром.
Їй було лише вісімнадцять, коли вона зрозуміла, що танці та вечірки доведеться змінити на пелюшки. Але вона знайшла вихід — передала мене своїм батькам.
До п’яти років я жила в раю. Бабуся Ганна була моїм усім. Її руки пахли м’ятою та свіжим хлібом. Але потім мати закінчила навчання, знайшла престижну роботу і вирішила, що я стану чудовим аксесуаром для її нового образу «успішної самотньої жінки, яка поклала себе на вівтар заради доньки».
Вона забрала мене до міста. З того дня моє життя перетворилося на нескінченну виставу. На людях вона була святою великомученицею, а вдома — холодною королевою, яка бачила в мені лише конкурентку.
Вона купувала мені одяг, що нагадував ганчір’я для прибирання: мішкуваті светри тьмяних кольорів, довгі спідниці, які робили мене непомітною тінню на її фоні. Сама ж вона сяяла, як діамант, збираючи погляди всіх чоловіків у радіусі кілометра.
Коли в школі з’явився хлопець, який мені справді подобався, мати за лічені дні зробила так, що він почав дивитися лише на неї. Вона не хотіла його уваги — їй просто потрібно було підтвердження, що вона все ще краща.
— Олю, не будь егоїсткою, — казала вона тоді, дивлячись у дзеркало. — Тобі треба розправити крила. Давай ми зробимо з тебе людину.
Вона раптом змінила тактику. Салони краси, дорогий макіяж, стильні зачіски. Я нарешті побачила в дзеркалі гарну дівчину, але не знала, що за це перетворення мені доведеться заплатити ціною своєї душі.
Мій майбутній чоловік, Олексій, з’явився в моєму житті після університету. Він був чарівним, галантним і неймовірно швидко знайшов спільну мову з моєю матір’ю. Тоді я наївно раділа, що між тещею та зятем така гармонія. Як же я помилялася.
Мати сама знайшла нам квартиру через «свого» ріелтора. Зовсім поруч із її будинком. Вона заходила до нас майже щодня, допомагала по господарству, приносила обіди. Я була впевнена, що вона нарешті полюбила мене.
Коли тест показав дві смужки, я плакала від щастя. Я думала, що ця маленька істота всередині мене стане початком справжньої, чесної родини. Але доля мала інший сценарій. Того дня мене так сильно нудило на роботі, що я відпросилася раніше.
Двері нашої квартири були відчинені. Тиша здавалася липкою. Я пройшла до спальні й побачила те, що назавжди розкололо моє життя на «до» та «після». Вони навіть не намагалися виправдовуватися. Навпаки, вони висунули мені умови, від яких голова йшла обертом.
Я збирала речі в старий чемодан, поки вони спокійно обговорювали юридичні тонкощі мого майбутнього розлучення та їхнього майбутнього батьківства над моїм сином.
— Ми дамо тобі значну суму, — сказав Олексій, не дивлячись мені в очі. — Достатньо, щоб ти поїхала в інше місто і почала все спочатку. Просто забудь про нас. Ти ж бачиш — ми створені одне для одного.
Я нічого не відповіла. Я просто вийшла в ніч, не знаючи, куди йти, відчуваючи лише те, як маля всередині мене штовхається, наче просить про захист.
Ноги самі привели мене до автовокзалу. За кілька годин я вже стояла біля знайомої хвіртки в селі. Будинок бабусі Ганни здавався невеликим островом серед океану мого розпачу.
Коли вона відчинила двері, я просто впала їй на руки. Я не могла вимовити жодного слова, лише хрипіла від пережитого від жаллю, який неможливо було виплакати. Бабуся, не питаючи нічого, завела мене до хати, напоїла теплим молоком із медом і вкрила старою вовняною хусткою.
Тільки наступного ранку, сидячи на веранді під променями ранкового сонця, я розповіла їй усе. Про зраду, те, що все почалось ще перед весіллям, про їхній намір стати батьками моєму малюку.
Бабуся Ганна слухала мовчки. Її спина, зазвичай трохи сутула, випрямилася. В очах з’явився такий сталевий блиск, якого я ніколи раніше не бачила. Вона поклала свою мозолисту долоню на мою руку.
— Послухай мене уважно, дитино, — її голос був твердим, як скеля. — Ти нікого не будеш слухати. Це твоя дитина – крапка. Я ще маю силу в руках, ми викрутимося. У цьому домі вони не отримають нічого, крім справедливості.
Ми подали на розлучення. Тиск почався майже відразу. Мати приїжджала, дзвонила. Вона маніпулювала всім: моєю невпевненістю, моїм минулим, моїм страхом.
Одного дня вони приїхали разом з Олексієм. Він тримав у руках якісь папери, напевно, чергову відмову від прав.
— Олю, не роби помилку, — солодко співала мати через паркан. — Ти ж знаєш, що ми можемо найняти будь-якого адвоката. Ти залишишся ні з чим. Давай по-хорошому. Гроші вже на рахунку, чекають лише твого підпису.
Бабуся Ганна вийшла до них сама. Вона не підвищувала голосу. Вона просто підійшла до хвіртки і заговорила так тихо, що їм довелося замовкнути, щоб почути.
— Якщо ви ще раз з’явитеся на цьому порозі зі своїми брудними пропозиціями, я особисто піду у відповідну установу. У мене збереглися всі твої листи, доню, де ти описувала свої «пригоди» ще до шлюбу Олі. І я знайду свідків вашого “щасливого воз’єднання” за Оліною спиною. Ви хочете публічності? Ви її отримаєте. А тепер геть звідси, поки я не згадала, як користуватися рогачами.
Вони пішли. Більше я їх не бачила.
Зараз ми з бабусею готуємо маленьку кімнатку. На підвіконні цвітуть герані, а в кутку стоїть дерев’яне ліжечко, яке колись змайстрував ще мій дідусь. У нас буде хлопчик.
Іноді вночі мене все ще накриває хвиля безнадії. Я дивлюся в темряву і не розумію, як найближчі люди могли так вчинити. Як можна було перетворити святе почуття материнства на розрахунок і бруд?
Але потім я бачу бабусю, яка в свої роки порається на городі, щоб у мене були свіжі вітаміни, яка співає старі пісні моєму ще не народженому сину, і я розумію — я не одна. У мене є ця неймовірна жінка, яка стала моїм щитом.
Я не знаю, чи зможу я колись знову довіряти людям. Можливо, моє серце назавжди залишиться зачиненим. Але я точно знаю одне: мій син ніколи не дізнається, що таке бути «аксесуаром». Він буде любимим. Він буде на першому місці.
Головна картинка ілюстративна
