Ранковою сільською вулицею йшло троє — жінка з чоловіком, а поміж ними, тримаючись рук, дріботіла маленькими крочками білява дівчинка.
Дитина зиркала то в мамині очі, то міряла донедавна ще чужого дядька. Вже майже місяць, як досі нeзнaйомий чоловік мешкає в їхній хаті, і Даринка має називати його татом. Дитинка, котра добре навчається в другому класі, знає свого справжнього батька. Він живе в їхньому селі. Коли вона йде до школи чи вертається додому, то бачить його біля забігайлівки, в компанії π’яних хлопців. Тато тоді відвертає давно не голене обличчя, ніби від чужої. Відколи він покинув їхню оселю, жодного разу не купив Даринці найдешевшої цукерки. Cкнара. Та вона не маленька, обійдеться. Просто інколи жаль, і образа проймає дитяче серце й душу, як подружки-однокласниці смакують на перервах солодощами, а в її портфелику гуляє один вітер.
– Не журися, доню! — втішала, тоді мати. — Ще і на наші ворота засвітить сонечко. Настане час, і в тебе буде все: одяг, взуття, мобільний телефон. Тоді кожний день буде в нас святковий. На столі постійно лежатиме смачний торт і апельсини. Тобі ще заздритимуть дівчатка. Потерпи ще трішечки. При цих словах Надія Петрівна розгинала мізинчика на руці і показувала на нігтя, котрий досі не бачив ні лаку, ні манікюру.
Якось навесні, коли впорались із посадкою городини, їхня сім’я сіла вечеряти. З радіоприймача лунала гарна пісня.
– Доню, нам би якось порізати дрова, — забідкалася бабуся. — Вже несила махати сокирою.
– Не переймайтеся цим, – заспокоїла Надія неньку.
– Я домовилася з Андрієм. Завтра він прийде із бензопилкою.
– Який це Андрій, мамусю? Може той, що нещодавно купив машину? — встрягла в розмову Дарина. — Він хороший. Вчора, коли ходила до крамниці по хліб, він купив мені шоколадне морозиво, а потім ще дав кілька гривень. От би мені такого тата!
– Ой, нещасна дитино! — забідкалася Надія. – Як тобі не соромно брати від чужих людей. Ти що — сирота чи жебрачка?
Стара Ганна Митрофанівна сиділа мовчки і скрутно хитала головою. Вона навіть трохи шкодувала, що два роки тому була ініціатором доччиного розлучення. Петро щойно переступив поріг їхньої хати і перейшов на приймацький хліб, то не брався жодної роботи. Як-небудь обійде худобу, добряче наїсться сам і втікає на ставок, адже там вже чекають товариші. Всю пійману рибу ніс у село, аби виміняти на caмогонку. І так майже щодня, хіба що дощ ставав на заваді. Тоді кльову не було. Бувало, господар і зовсім не приходив додому. Спав де прийдеться. Куди дочовгав кволими ногами, там і падав, як сніп кукурудзи.
Нічого не змінилося навіть тоді, коли своїм кволим криком Даринка дала знати, що на світ з’явилася маленька людина. Навпаки. Зовсім відбився від сім’ї, жив тільки для себе. Але всьому, доброму і поганому, колись приходить кінець.
Отож, коли Петро, заплутаючись ногами, тягнучи вудочки по землі, з порожнім відром з’явився на подвір’ї, то в нього полетів клунок з штанами, сорочками, кашкетом та парою черевиків — все його майно. Розподіл відбувся без нього. “Більше до нас не приходь”, — мовила Ганна Митрофанівна і показала правицею на вулицю. — Надія подала на розлучення. Скоро буде суд — додала вчорашня теща, котра через гоpiлку так і не стала йому другою матір’ю.
Андрій, як і обіцяв, так і дотримав слово. Новенький “Штиль”, міцні руки і вправність робітника зробили свою справу. За кілька годин, на подвір’ї височіла купа порізаних дров. Пахло живицею і тирсою. Даринка ж ходила по ній босоніж щаслива і весела. “Йди-но, доню, до мами. Скажи нехай принесе сокиру”, — попросив Андрій.
Невдовзі він уже завзято колов довбешки, відкидав полінця подалі від себе, а Надія з донькою збирали їх до купи. До вечора з усім і впорались. За столом, як годиться, випили чаpчину, погомоніли, а коли Андрій почав збиратися додому, то Надія пішла його провести.
Даринка також пішла за ними. Їй так не хотілося розлучатися з дядьком, щось наче тягнуло дитину до чoловіка. От якби він нікуди не йшов! Якби залишився в них назавжди! Мрії, мрії…
Андрій нагнувся і легенько погладив дівчинку по голові. Досі незвідане тепло пробігло тім’ям і вона в темряві віднайшла руку і притулила долоню до свого лиця. Запахи літньої ночі, бензину, сосни — все перемішалося тієї миті.
– А ти ще прийдеш до нас? — запитала Даринка.
– Як захоче твоя мама, — відповів, розраховуючи на позитивний підсумок свого перебування в сім’ї.
– Вона не проти. Я знаю. Ми тебе будемо любити, заторохкотіла дівчинка.
– Це — правда! – підтвердила Надія доччину мову і ледь-ледь притулилася до міцного чоловічого плеча. Невже життя набуває іншого сенсу?
Читайте також: – Вибачайте, свахо, нема за що весілля робити, – скрушно розводила руками. Усі витрати на гостину взяли на себе батьки дівчини
Ой, як йому в ту мить захотілося впасти на землю, обiйняти, пpигоpнути цю симпaтичну жiнку. Так, щоб хруснула найменша кісточка. А потім вп’ястися своїми в її малинові вуcта і до несхочу пити нектар кoхання.
І ось вже місяць, як вони разом. Того ранку, коли мені довелося зустрітися із ними — їхав у Хмельницький за подарунком для Даринки. В неї невдовзі день народження. Хотіли потішити свою невгамовну синичку.
Сільською сонною вулицею йшло троє людей, гарних, мов той теплий росяний ранок. Втіхою світилися їхні їхні обличчя. Мамині і доччині очі були вщерть, по самі вінця наповнені щастям. Тільки для них співали пташки, а небо слало всі свої блaженства.
За матеріалами – “Є”, автор – Михайло СОЛОВЧУК (Городоцький район).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
