fbpx
Історії з життя
Не знала тоді Надійка, що за кущами туї сховалася Міля і тішилася з того, що Дмитро повірив їй. Мовляв, Надя досі засиділася у дівках, бо у їх роду часто недужими народжувалися.

Надя сумно усміхнулася, змахнула набіглу сльозу – завтра у неї день народження. Проте ця дата перестала бути святом. У свої
тридцять вона досі одна, тоді, як усі її подруги мають сім’ї.

Утім, чому одна? У неї є найдорожча людина – мама. Десять років тому Господь повернув її до життя. Тоді вони мешкали у районному центрі. Та після того як не стало бабусі переїхали у село. Сподівалися, що тут, серед мальовничої природи, споживаючи натуральну їжу, ненька швидше одужає. Але недуга прогресувала, і Надя робила усе, щоб полегшити мамине життя, пише газета “Наш День“.

Взагалі-то Надя не уявляє, як би давала раду, коли б не подруга Міля. Хоч і була молодшою за Надю на вісім років, в усьому їй допомагала: і матір обійти, і на городі… От і сьогодні поклопотала, аби новий сільський голова надав хворій матеріальну допомогу. Наді слід лишень написати заяву. «Нема чого соромитися», – переконувала Міля, загледівши розгубленість у Надиних очах.

Вона несміливо відчинила двері сільської ради. За столом побачила вродливого молодого чоловіка. Застила від погляду його небесно-синіх очей. Від оксамитовоніжного: «Присядьте, будь ласка!» Пальці не слухалися Надю, і вона заледве написала заяву.

Вже й пошкодувала, що послухала Мілю. А наступного дня голова чекав її біля дому. Сховався під крислатим каштаном від густого дощу, що раптово посипав з неба.

Надя здригнулася від несподіванки. «Ви? Чому ви тут?»

«Ви зоставили заяву без підпису, а завтра – чергова сесія. Підпишіться», – кутики уст вималювали на його обличчі миловидну усмішку.

Надя проводила Дмитра до хвіртки. Відчувала, як усю її огортає тепла хвиля. «О, Господи, це ж, мабуть, слід було запросити його на каву! Ради пристойності», – подумала, коли Дмитро уже зник за сусідськими черешнями.

Після цих відвідин щось досі невідоме, щемке і ніжне, торкнулося серця Наді. «Ти, бува, не закохалася, подруго?» – зиркала в очі Надійки своїми блискучими тернинами Міля. «Сама не знаю. Тільки з думки не йде Дмитро. Навіть снився мені», – на обличчі Наді розцвів рум’янець.

Вона ще не знала, що теж запала у душу Дмитра, що шукає з нею зустрічі… Одного вечора, коли Надя поверталася з роботи, він перестрів її…

«Я така щаслива, Мілечко! Дмитро такий уважний до мене. Тепер я знаю напевно: кохання з першого погляду – існує!» – ділилася Надійка з подругою. Та радості в очах Мілі не побачила. Ні тепер, ні тоді, коли спитала, чи згідна Міля бути дружкою на їхньому з Дмитром весіллі. Навпаки, Мілю аж пересмикнуло. «Чи ти збожеволіла, подруго?

Знаєш його якихось кілька місяців і вже готова під вінець? Спершу зваж усі «за» і «проти»… Міля говорила і ніби гострими осколками строчила у саме серце Наді. «Я вірю йому. У нас кохання – взаємне і це – головне, подруго», – відрізала Надя.

Сивокоса, тоненька, як лозина, мати Софія, почувши радісну звістку розплакалася. Нарешті! Бог почув її молитви. Адже вона
знала: донька засиділася у дівках через неї. Коли інші дівчата до клубу спішили – її Надя з роботи – до неї.

…Минув тиждень, як Дмитро запропонував їй одружитися. Відтоді – не приходив. Вимкнув і телефон. Надя не знаходила собі місця: може, щось сталося? Але ж Міля казала, що бачила його, живий-здоровий ходить на роботу, лише іншою стежкою. Мабуть, щоб не біля їхньої хати. Але – чому? Нічого не розуміла. На днях вони ж мали подавати заяву.

Мабуть, якби можна було зібрати Надині сльози, коли зрозуміла, що Дмитро більше не прийде, вийшла б – ріка. Коли вона перестріла його, навіть толком пояснити нічого не зміг. Щось казав про спадковість, про те, що хоче мати здорових дітей. Щоб вона забула його. І простила. «Та хіба я проти дітей? І взагалі, чому вони мають народитися хворими, Дмитре?» – Надя зайшлася слізьми, та він поспішив щезнути.

Не знала тоді Надійка, що за кущами туї сховалася Міля і тішилася з того, що Дмитро повірив їй. Мовляв, Надя досі засиділася у дівках, бо у їх роду часто недужими народжувалися. Ось як її мати. «А я тобі здорових діток народжу», – улесливо усміхалася, перестріваючи Дмитра.

Невдовзі на подвір’ї Мілі запахло фарбою і вапном. Там готувалися до весілля. А Надя у ці дні прощалася з матір’ю. Бідолашна не витримала доньчиного горя. Наді і самій хотілося податися в засвіти. Чому життя так штормить її, розвалюючи в душі цеглинки надії? – запитувала себе і не знаходила відповіді. Знала одне: тут жити, бачити щастя Мілі – вона не зможе. Позичить грошей у хрещеної і поїде. У далеку теплу Італію. Щоб назавжди забути Дмитра.

…У домі сеньйора Клавдіо вже працювала молода жінка Юлія, лікар за професією. Теж українка, яка доглядала його хвору матір. Тож уся робота в домі дісталася Наді. Але вона не нарікала. До того ж сеньйор Клавдіо ніколи не підганяв її, ставився з розумінням.

Якось Надя протирала полиці у книжковій шафі. Між книгами побачила фото молодої жінки. Великі виразні очі, по-дитячому пухкі уста і неслухняний локон над чолом…

Де вона бачила її? Знала, таке не може бути, але світлина стояла у неї перед очима…

Добре їй тут, гріх скаржитися. І все-таки тихими вечорами, віддавшись споминам,

Надя подумки була у рідному селі, в обіймах Дмитра. Ці думки-спогади кололи по серцю, не давали заснути.

Якось пізно увечері вона вийшла в сад. У світлі ліхтарів переливалися різними кольорами троянди. «О, Господи, яку твориш Ти красу!» – подумала, як раптом почула чиїсь кроки. Побачивши Клавдіо, знітилася, хотіла зайти у дім, але він зупинив її. Ніжно взяв
за руки. «Чудові квіти, правда? Та ви – найкраща квітка між ними. Ви, Надю, панна! Я закохався у вас! Невже ви цього не бачите?»

Надя боялася поворухнутися. Боялася повірити цьому вродливому чоловікові. «Прошу вас, не говоріть нічого! Яка ж я панна? Я проста заробітчанка, яка наймитує тут. Але я… я вдячна вам». Її голос тремтів, затремтіло усе тіло, коли Клавдіо взяв у руки її кучеряву голівку і несподівано поцілував. «Я кажу правду! Ви – панна, найкрасивіша квітка! А ще ви дуже схожі на мою сестру. не стало, на жаль…» Десь у глибокому небі зривалися і падали сліпучі зірки. На плечі Клавдіо і тендітні руки Надії, у якої не вистачило сил встояти перед незнайомою досі їй ніжністю.

Вона боялася згадувати ту ніч. Боялася глянути на Клавдіо. Сумнівалася: а що коли він любить не її, а обрис своєї сестри у ній?

Тепер зрозуміло: на світлині, котру вона бачила, та жінка справді схожа на неї…

Красиво, у присутності своєї матері, Клавдіо запропонував Надії руку і серце. «Ти – тепер господиня цього маєтку, моя панно!» – мовив лагідно.

Три роки минуло відколи Надя стала дружиною Клавдіо. Вона тепер – найщасливіша жінка у світі, ввічлива сеньйора для Юлі і ще однієї заробітчанки Лесі, турботлива мама маленького Роберто.

Свою цьогорічну відпустку Клавдіо запропонував провести в Україні. Він розумів дружину, знав: їй хочеться побачити свою землю.

Ще не встигли вони відпочити з дороги, як у дверях з’явилася… Міля. Надя заледве впізнала її. Вихудле, бліде обличчя, синці під очима. «Пустиш до хати?» – спитала несміливо. Звісно, Надя не сподівалася, що Міля наважиться завітати. Сухо промовила: «Заходь, коли прийшла. Я тебе, по правді, не чекала…»

Міля продовжувала тупцювати на порозі. Тремтячими пальцями перебирала ґудзики на старенькій кофтині. «Я й сама не гадала, що прийду сюди. Знаю, що дуже завинила перед тобою, Надійко. Допоможи мені, благаю!» – Міля приклякла на коліна перед Надею.

«Що ти робиш, Мілю? І взагалі, що тобі треба? Ти ж забрала у мене те, що хотіла, оббрехавши мене», – Надя допомогла Мілі звестися на ноги. «Господь заплатив мені за це, Надю. Улянка, донечка моя, хворою народилася. Одну опeрацію уже зробили, ледве гроші зібрали. Потрібна ще одна, час підганяє. Прошу тебе, Надійко, позич грошей.

Усе-таки подругами були…» – заливалася Міля сльозами. Надя ніби закам’яніла: у Мілі дитина – хвора? Жаль стиснув груди, але вона нічого не відповіла Мілі. Звикла в усьому радитися з чоловіком. Увечері про все розповіла своєму доброму і щирому Клавдіо. А через два тижні Міля з Дмитром повезли донечку у столицю на опeрацію…

Марія МАЛІЦЬКА.

facebook