Місяць я пробула на стаціонарі і там аж ожила, бо як не бачиш на собі тих поглядів, то й сама собі видаєшся вільною й безтурботною.
Свого сина Романа я мала в сорок, привела на світ для себе, щоб було кого любити і щоб любив хтось мене.
Жили ми з ним щасливо, доки він раптово не виріс і не привів на третьому курсі дівчину додому:
– Мамо, Марійка при надії, ми розписуватися будемо.
Я очі витріщила, бо яка дитина, коли він у мене ще такий молодесенький? Про те, де жити будуть, то навіть не питала, бо й так було зрозуміло, що грошей на оренду квартири ні у кого нема. Я ще працювала, хоч і була на пенсії, але виходила на роботу, бо досвід у моїй професії цінується, я кресляр і тепер працюю в архіві, зарплата мала, але з пенсією і жити можна.
Але собі подумала, що треба ще взяти якийсь підробіток, щоб допомагати молодим, тому я приходила додому лише ночувати, а все інше було на плечах дітей. я продукти не купувала, але лишала на все гроші і вони радо ними користалися. Звичайно, що все почалося з холодильника, бо ж я маю не все їсти, що вони купують на мої гроші, далі, що буджу їх рано, що щось невістчине переставлю в ванній, бо там одні баночки на інших стоять, нащо того всього?
Але останньою краплею стали оті їхні нічні розмови, коли невістка й не дуже стишувала голос:
– Хай їде в село, ти казав, що у вас там родичі, а я вже просто в такій тісноті не витримую! Кухня маленька, ванна маленька, кімнатки невеликі. А як дитина буде, то тоді що? Чи ти хочеш аби я поїхала до батьків?
І отак зранку мене син знайшов на підлозі і місяць я провела в спокої.
До мене тільки син заходив і то не часто, нічого не приносив їсти, казав, що Марія вже не має сили нікому готувати, от-от їй треба готуватися до появи дитини.
Вернулася додому і очі забула – моя кімната була переставлена, речі не на місці, наче хтось планував тут робити ремонт і виніс речі, але я одужала і прийшлося все заносити назад, і так вже як-небудь і покидали.
Невістка не говорила ні зі мною, ні з сином. Я вже була не рада, що вернулася, думала чи дійсно не поїхати жити на дачу, а вони хай собі тут будуть. Аж тут з кімнати почалися крики, отже, настала пора.
Я викликала швидку і подзвонила синові, але він дуже довго їхав, так, що прийшлося мені бути з Марією і тримати першою на руках онука.
Їй не можна було вставати, тому я й годувала малюка з пляшечки, пеленала, гойдала, даючи Марії відпочити. Не знаю, де й сили у мене бралися, але, коли бачила очі дитини, то наче крила у мене виростали.
– Ніхто так дитину не заколише, як бабуся, – гордо розповідала я сусідкам на вулиці, коли гуляла з Матвійком.
І ось така я рада вертаюся додому, як бачу, що мій старий диван виносять вантажники. Я не знала, що й думати, піднімаюся в квартиру і бачу, що невістка стоїть і усміхається:
– Мамо, я так хочу перед вами вибачитися. Ми хотіли купити сюди диван, щоб складався і ліжечко вмістилося. Але потім передумали, – вона зам’ялася, бо ж я пригадую ті перестановки у мене в кімнаті, – Але тепер ось вам новенький диван. Зручний матрац і пружини в спину не тиснуть.
– І ліжечко ви теж до мене хочете?
– Ні, але з часом, може й так. Що скажете?
Я сіла на диван, м’який, гарний…
– Я приймаю вибачення, – щиро сказала, бо я давно їх пробачила.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
