Я не розумію, чому мені в житті так не щастить. Наче й вродою вдалася, і характер добрий, а все життя коту під хвіст.
Не знаю, чи й вчинила б так, якби Оля так свого чоловіка не розхвалювала. Ми по сусідству жили. Я бачила, які вони багачі, але з нею особливо не дружила. Вона трохи молодша за мене, проте щоразу, як зустрінемося біля хвіртки чи на вулиці, тільки й чути розповіді про її Миколу. То він їй подарунок привіз, то нову огорожу ставить, то ремонт у кімнатах затіяв. Слухаєш її і мимоволі думаєш, чому одним дістається все, а іншим – лише головний біль та порожні обіцянки.
У моїй хаті все було зовсім інакше. Мій чоловік день у день кочував із дивана до холодильника. Будь-яке прохання щось прибити чи полагодити закінчувалося сваркою або зітханнями про те, як він втомився. Доходи в сім’ї були мізерні, грошей вічно не вистачало навіть на найнеобхідніші речі. Я дивилася на сусідський добробут і відчувала, як всередині збирається якась важка образа на власне життя. Хотілося вибратися з цього безгрошів’я, мати бодай якусь впевненість у завтрашньому дні й не рахувати кожну копійку в магазині. Саме це й штовхнуло мене зібрати валізи та поїхати на заробітки за кордон, аби мати хоч якусь опору під ногами.
– Жанно, ти куди, – кліпав очима чоловік.
– Грошей заробити.
– Але мама чекає, коли у нас діти будуть, – далі він за своє.
– Тоді й будуть, коли буде на що їх ростити, – гримнула дверима я.
Перші місяці на чужині були важкими. Доводилося працювати з ранку до вечора, звикати до іншої мови, чужих звичаїв і постійної втоми. Але я трималася, бо знала, заради чого це роблю. Згодом життя трохи налагодилося: з’явилися постійні замовлення, своя орендована кімната й перші відкладені гроші.
Я не все пересилала чоловікові, так, щоб вистачило за світло та газ заплатити, щоб не обрізали. А там хай сам крутиться.
Я мріяла як приїду на своїй машині, але не могла здати на права за кордоном, тому приїхала на таксі під самі ворота через три роки. В Олі аж очі на лоба полізли, коли я вийшла з машини.
Довго бути вдома я не збиралася, чоловік і далі перебивався на тимчасових заробітках, тому я вирішила, що не буду продовжувати такі стосунки.
І ось прийшла Оля. Вона бідкалася, що у них вдома зараз сутужно з роботою, грошей бракує, а Микола сидить без діла.
Вона довго розпитувала про мої справи, а потім прямо попросила допомоги – взяти її Миколу до себе, допомогти йому влаштуватися й знайти перший підробіток.
– Нам треба про дітей думати, треба квартири їм купити, а він таксуючи нічого не заробить, – благала мене вона.
Я трохи вагалася, адже це велика відповідальність, але згадала всі ті розповіді про те, який він роботящий та діловитий. Подумала, що такий чоловік точно не пропаде й швидко стане на ноги. І я погодилася. Коли Микола приїхав, він здавався трохи розгубленим, але все одно вирізнявся серед інших. Я допомогла йому з житлом, пояснила, як влаштований місцевий побут, показала, де шукати роботу. Ми почали багато спілкуватися. Вечорами, після важкої зміни, ми довго сиділи за столом, пили чай і розмовляли про дім, про життя та про те, як важко починати все з нуля.
Поступово між нами виникла якась прихильність. Микола виявився уважним співрозмовником, він умів вислухати, підтримати словом і ділом чи просто бути поруч, коли ставало зовсім важко. Порівняно з моїм чоловіком, який залишився вдома і згадував про мене лише тоді, коли закінчувалися гроші, Микола здавався зовсім іншим. Наші зустрічі ставали все частішими, і незабаром ми почали жити разом. Згодом ми остаточно вирішили не повертатися до попереднього життя й збудувати спільну сім’ю, бо я чекала дитину.
Проте реальність виявилася зовсім не такою, як я собі уявляла за казковими розповідями Олі. Хвалений сусідський чоловік у нових умовах розкрився з абсолютно іншого боку. Виявилося, що той його успіх удома тримався перш за все на допомозі батьків та постійній підтримці дружини, яка закривала очі на всі його недоліки. Без готових умов та сторонньої допомоги Микола швидко втратив весь свій запал. Він виявився лінивим, хвалькуватим і абсолютно не готовим до щоденної важкої праці.
Зараз вся фінансова відповідальність знову лежить на мені. Я мушу крутитися на кількох роботах, домовлятися з працедавцями, платити за оренду житла й купувати продукти. А Микола просто сидить удома з дитиною, і навіть це робить із постійними наріканнями на долю та втому. Коли я повертаюся виснажена після довгого дня, мене зустрічає неприбирана хата та чоловік, який знову лежить і чекає, поки я приготую вечерю.
– Я втомився цілий день дитину глядіти, – каже на мої зауваження.
І я стаю до плити, далі до мийки і ще й до прибирання. Доньці три роки, ми не маємо документів аби дати її в садок, а вертатися додму і пояснювати все Олі я не хочу.
Вона й так мені видзвонює, де дівся її любий Коля, а я їй кажу, що не знаю, де він. Своїм батькам не можу похвалитися донькою, не можу запросити маму до себе, щоб гляділа Лізу, бо вона ж про все дізнається, а далі комусь скаже по-секрету і все, вже мені спокою від Олі не буде. Ще чого доброго приїде чоловіка забирати. Інколи думаю, що хай би приїхала, буду менше на продукти витрачати.
І я щодня запитую себе: чому так не щастить? Чому замість омріяного затишку та підтримки я знову опинилася в тій самій ситуації, тільки вже на чужині?
