А чому так – правильно, бо ми ж економимо і святкуємо вдома, а якби в ресторані, то так, вже тоді б був справжній подарунок.
– Навіщо кудись йти, – питає мама, – Вдома все зроби, так і дешевше і всі будуть почуватися краще.
– Так, вдома, – додає свекруха, – що там тих салатиків пару нарізала та гомілки запекла? Ми ж усі свої!
На кожному такому застіллі я ще маю вислухати, що недосолене, переперчене, недопечене і торт якийсь сухий.
– Нічого, на наступний раз буде краще – каже мені на прощання свекруха вже п’ятнадцять років.
Попри таку несмачну їжу – на столі практично порожньо і на завтра знову біжи, Марто, в магазин та готуй.
І ось на носі мені сорок і має бути просто грандіозне дводенне стояння за плитою, а далі комплімент від свекрухи:
– Щось ти геть не дуже.
А чоловік? а чоловік що – в п’ятнадцяте подарує крем для обличчя чи набір для душу і все, він своє зробив і може спокійно святкувати.
Всі ці роки я мріяла, щоб хоч раз відсвяткувати в ресторані, щоб в гарному одязі я, з зачіскою я, з усмішкою я, а гості – як хочуть.
І ні разу не наважилася. Але мама й свекруха мені в цьому допомогли.
– Марто, – каже мама, – Того разу ти перетримала курку і овочі розлізлися, більше таке не роби. Оті три салати хай будуть, нарізка, закуска і м’ясо.
– Марто – вже радила Свекруха, – Ти того разу недотримала курку, овочі аж хрустіли, тому цього разу роби за іншим рецептом. Приготуй щось таке, святкове, щоб нас здивувати, адже у тебе своєрідний екзамен!
– Екзамен?
– Так, екзамен, як ти сорок років прожила і ми те все маємо оцінити.
Ага, отже, мене мають оцінити і подарувати салатниці чи стаканчики, чи рушники. Заради такої високої оцінки варто старатися, безперечно.
На мій день народження чоловік зранку чмокнув в щоку і подарував сертифікат в гіпермаркет.
– Вибери собі все, що тобі там треба, – казав він.
– Ого, на тисячу гривень?, – скривилася я.
– Так, ні в чому собі не відмовляй.
Це тільки підтвердило мою думку, що все я вчинила правильно. Тому я гарно одяглася, пішла на зачіску і макіяж та зустріла гостей на порозі, мов нова копійка, юна жінка, яка тільки починає своє нове, сорок перше життя.
– Дякую за чудесні подарунки, мої любі, а тепер до ресторану, – сказала я, складаючи на купу рушники, паперові квіти, образки і набори стаканчиків.
Мами мої шипіли, що дорого всю дорогу, а я не звертала уваги. Нам принесли меню і я запропонувала кожному вибрати те, що йому смакує. Глянувши на ціни, всі захотіли моркви по-корейськи і картоплю по-селянськи. А я ж собі замови те, що давно хотіла спробувати в таких закладах.
Скажу, що совість в гостей моїх таки була, бо вони хоч і розуміли, що я за все платитиму, але видно, оцінили, які принесли подарунки, тому я не розорилася, але добряче натанцювалася і навеселилася. Та й вони теж пізніше трохи розслабилися і вже так танцювали на хустинку, що гай шумів. Мені свято моє сподобалося, бо це було перше в моєму житті свято, яке я відсвяткувала так, як хотіла і навіть приємно чути, що я готую краще, ніж в оцих ресторанах. Проте це не привід знову всіх висаджувати собі на шию назад.
Думаю, що я прожила ці роки в угоду іншим. А тепер маю прожити в угоду собі і ні про що не жаліти, навіть про гроші, бо сума вийшла кругленька, але хіба за такий екзамен не варто й заплатити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота