Не знаю кого розраховували побачити мої родичі, але точно не мене. У їхній уяві повинна була з’явитись жінка зморена і заплакана без нічого, напевне. Чомусь вони думали, що я повинна була з удячності їм руки цілувати і їх в усьому слухати ловлячи кожне слово і вказівку. Інакше я ну ніяк не можу зрозуміти їхньої реакції і того, як вони зараз поводяться.
Я з дітьми на Півдні нашої країни жила до лютого місяця. Квартиру саме придбала у новобудові, таку, про яку мріяла з дитинства: простору з вікнами що виходили на море. Зробили ремонт мрії і вже коли тільки мали переселятись з орендованого житла, все і почалось.
У перші ж дні до мене родичка із села на Черкащині зателефонувала. Вона дуже хвилювалась, запитувала як ми з дітьми і що плануємо робити. Мій стан тоді описати важко, але я була певна, що потрібно виїжджати з міста, адже будинок наш знаходився не так далеко від зони промислової і я розуміла, що життя спокійного нам не буде. Надто розташування невдале.
Саме тоді моя тітонька і запропонувала їхати до них. Говорила, що має хату поруч і господиня дозволила там пожити, але якщо захочу, то можу і в неї зупинитись. Ми з донькою того ж вечора зібрали все необхіде в наше авто і виїхали у напрямку тітчиного села.
Я працюю віддалено і не прив’язана до місця. Можу з будь-якого куточку світу заробляти, головне справний комп’ютер і інтернет. Робота в мене відповідальна, але й заробіток не маленький. Я змогла і квартиру придбати і ремонт зробити і авто виплатити. Ніколи ні в кого нічого не просила. Живемо з дітьми своїм тихим життям зі своїм розпорядком і правилами.
Приїхали ми поночі. Тітонька моя дуже гарно нас прийняла. Нагодувала з дороги, вклала в ліжко усіх, а на ранок я попросила її відвести нас у той дім. Не хотіла я її обтяжувати, та й у неї разом із нами у домі десять чоловік виходило. До того ж я не мала наміру з кимось жити, з самого початку хотіла з сім’єю бути окремо.
Будинок був просторим і умебльованим. Ми з донькою одразу лад заходились наводити, аби уже того ж дня і заселитись. Тітка ще тоді ніби, як трішки образилась, бо думала, що ми довше у неї поживемо. Хоч я їй і пояснювала, що не бажаю їх обтяжувати, проте вона сприйняла наш швидкий переїзд, як те, що нам у неї не сподобалось.
А наступного дня у наш дім із самого ранку почали сходитись люди. Несли усе, чим були багаті. Я за якусь годину уже мала харчів на рік уперед. Іван Васильович нам три мішки картоплі приніс і мішок капусти. Я дуже дякувала. але розуміла, що ми й половину того не з’їмо, тож доводилось людям казати, що маю вже все. Ну а навіщо його брати, аби пропало?
Мені речі дитячі приносили торбами. Я навіть не дивилась, що там є, адже ми все з собою узяли і на літо і на зиму усі мої діти були одягнені. Навіть для мене щось несли, але я теж відмовлялась брати, бо ж мала все. Дякувала дуже, але просила те все тим, хто справді потребує віднести.
Десь в обід тітка моя прибігла дуже незадоволена, сказала, що нам потрібно серйозно побалакати. Суть її слів зводилась до того, що я надто високомірно себе поводжу. Вона, мовляв обдзвонила усіх і просила аби хто чим міг допоміг, а я помочі не приймаю. Я була дуже здивована, адже не просила ніякої допомоги. Я справді мала все необхідне, а якщо і не вистачало б чогось, то я за кермом і можу з’їздити у найближче містечко в магазин. Я правда не розуміла, навіщо брати те у чому не маєш потреби.
Залишили нас у спокої, але не на довго. Тітонька моя домовилась, щоб я оформилась, як переселенка. Усе дізналась і прийшла сказала, що у старостаті на мене вже чекають. Я пояснила їй, що не буду ніяких папірців підписувати, адже маю досить коштів, щоб не тільки себе, а й дітей утримувати. Пробачте, але я й досі не зробила цього, адже впевнена, що ті кошти мають отримувати ті, хто справді того потребує.
І знову мене не правильно зрозуміла тітонька:
— Олю, такою бути не можна. Невже ти не розумієш, що ми всі тобі допомогти бажаємо і зробити як краще, підказуємо, а ти відкидаєш усі наші старання.
Чесно? Я була вражена її словами. Я ж ні про що не просила. Так? Тоді які до мене питання можуть бути?
Але ні що так не обурило мою родичку, як те, що я за три тижні поїхала у містечко що поруч і повернулась з новим манікюром стрижкою і кольором волосся. Вона коли прийшла, то слова довго не могла сказати, а потім почала щось про те, що так не можна себе поводити і що їй і так соромно перед людьми, адже вона просила в них мені допомагати.
Нині тітонька зі мною навіть не розмовляє. Останньої краплею стало те, що я город садити відмовилась, хоч вона мені і назбирала по селі і картоплю на посадку і насіння з добрий ящик. Коли я подякувавши за її турботу сказала, що в змозі все це придбати і в городині геть нічого не розумію, вона аж підскочила. Сказала, що з таким от норовом я ніколи і ніде не зможу вижити і у нинішній час особливо.
Чесно, я й досі не можу зрозуміти, що то було. Живемо у тому ж домі поки, хоч уже й можемо повернутись додому. Господині я виплачую певну суму, як орендну плату, город посадили сусіди з іншого боку. У них же я і овочі і полуницю і моркву, усе купую, коли мені те потрібно і в кількості, яка повністю задовільняє потреби моєї родини.
Тітка ж при зустрічі демонстративно від мене відвертається, що для мене і прикро і смішно. Скажіть, невже так важко зрозуміти, мою позицію. Я ж нічого абсолютно не просила ні в кого. Треба було брати, на купу складати і дякувати. А потім що? Викинути.
Ну нічого я не розумію.
12,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
