Це все наша донька Ольга, яка ні собі, ні людям живе. Для чого, чому – ось це мене мучить. Хто вона в тій чужій країні і ким будуть мої онуки?

Ми спочатку з чоловіком подумали, що поки молода, то хай. Їдь і світ дивися, але ж рідна домівка завжди краща чи не так?

Але Ольга не була такої думки, а навпаки казала, що нам до світу ще дуже далеко, що там порядок і чистота, а у нас суцільна анаpхія.

Молоде – категоричне, ідеалістичне. А поживе трохи, то зрозуміє, що та калабаня біля під’їзду вічна, а ти і твої нерви – ні.

Оля хвалилася, що більше заробляє офіціанткою, ніж на роботі в чистому офісі у нас. Ми лиш зітхали. Як вона не розуміє, що в Україні вона приходить додому, до власного дому, чує рідну мову, розуміє людей, знає наші правила та закони, мораль та погляди.

А там що? Живе з дівчатами в квартирі, ніби в студентські роки, бігай та догоджай, пристосовуйся до чужого!

А потім через якийсь час вона сказала, що переїжджає в Швейцарію, бо там живе її хлопець. Ну ми отак делікатно почали розпитувати, хто такий та звідки. Але вона сказала, що ми не маємо чого переживати, бо він українець і дуже її любить.

– Ну хоч українець, – полегшено зітхнув мій чоловік, – то якось її буде краще розуміти.

Я теж погодилася і вже чекала, коли ж вони приїдуть до нас. Щоб познайомитися та весілля справити. У нас велика родина і крім Ольги у мене ще двоє діток. Всі й забули, як вона виглядає, бо оті подорожі та дзвінки – вони ні до чого.

Але Ольга відмовилася їхати, бо сказала, що при надії і не хоче ризикувати.

Проте, скоро вона так часто говорила. Але онуків так і не було.

Думаю, вона дуже переживала, а я не могла її підтримати та розрадити. Чи був у неї хтось, з ким вона могла б відкрити душу – от що мене мучить всі ці роки. Не думаю, що цей Гриша був для неї такою людиною, бо вже я його бачила і думки про нього не високої.

Мені здається, що моя донька через нього не вертається сюди. Я не можу повірити, що ці десять років, що вона там, то її ні разу не тягнуло нас побачити.

Я не є багатою людиною, тому була у неї раз за п’ять років, тоді вона нарешті стала мамою і просила мене їй допомогти.

Ми зібрали невелику суму, хоч для нас вона й була велика, але за мірками Швейцарії, то така собі допомога.

Приїхала і привітала, не могла онуком натішитися, таким маленьким і ніжним. Це були мої найкращі три місяці в житті.

Але звідти я приїхала й невесела, адже все нащо вони живуть – це віддають за житло і машину, а тепер, коли Ольга в декреті, то як сам Гриша справиться? За той час, що я там була, то він і так рахував скільки я з’їм та вип’ю аби дешевше не дома готувати, а в ресторан піти.

– Порахуйте скільки треба витратити на продукти. На воду, на газ і час на приготування, то дешевше піти в ресторан.

Я геть такого не розумію і мені так важко, що моя дитина цурається рідного. Вона думає, що європейка і діти її так само там житимуть. Вона навіть української мови не вчить, а сам Гриша говорить pосійcькою. І ось така каша в дитячих головах з самого дитинства.

Я щебечу до онуків по відеозв’язку, а вони кажуть Ользі, що мене не розуміють.

Я тоді кажу, що проблеми з інтернетом, щоб вони не бачили як я на це реагую. То як мені бути? Забути за доньку і онуків?

Фото Ярослава Романюка.