fbpx

Не знаю, як до цього поставитися, бо з одного боку, це було дуже давно, але з іншого – це ж таки перелюб, хоч і давній

Ми з чоловіком одружилися молодими і я вже була при надії, коли ми розписувалися. На весілля ми нікого не запрошували, бо ні я, ні він не мали грошей, а наші батьки тим більше. Сказали, що досить з нас і кафе з морозивом, бо в житті у них і так з усіх боків скрута.

І отак ця скрута плавно перелізла й на нас, бо постало питання – а де ж жити?

Тоді Тарас сказав, що він поїде за кордон і заробить грошей на внесок за квартиру, а там буде видно. Я тільки втішилася, що скоро буду власницею квартири і ми будемо жити довго і щасливо.

Тарас працював і рідко телефонував. Тоді ще не було такого зв’язку, як зараз і треба було замовляти переговори на пошті. Отак я й сиділа з дитиною на лавочці, щоб він мені зателефонував і ми перекинулися кількома фразами, адже ж дорого.

Я тоді думала, що як тільки він вернеться, то я вже його нікуди не відпущу і ми вже краще будемо жити десь в маленькій кімнатці, ніж в розлуці.

Тарас вернувся через рік і радості моїй не було меж.

– Я тебе вже нікуди не відпущу, – казала я йому.

– А я й нікуди не поїду, – казав він.

Отак ми прожили кілька місяців і він першим завів розмову про те, що треба ще разочок поїхати. А тоді вже точно нікуди не буде їздити, бо заробить багато-багато грошей.

Поїхав і дотримав обіцянки – вернувся з великою сумою і ми остаточно розрахувалися за квартиру, зробили ремонт і щасливо жили всі ці роки.

Чоловік працював в Україні і непогано заробляв, звичайно, що не так, як там, але жити можна було.

У нас двоє діток, старшому сину вже двадцять один, молодшому тринадцять. У нас дуже міцний шлюб, принаймні, я так собі вважала.

Аж якось я залізла робити генеральне прибирання і в старих книжках знайшла листа. Писала жінка. Говорила, що ті два роки були найкращими в її житті вона ні про що не шкодує.

Лист був довгий з пригадуванням всіх дрібниць і з подробицями його прекрасних вчинків.

Бажала йому бути щасливим з дружиною, тобто, зі мною.

Ну, хоч стій, хоч падай. І що тепер робити з цим всім?

Залишити я цього так не можу, але до чого це все приведе?

Я показала лист чоловікові, і як очікувала, він сказав, чого я пхаюся в його особистий простір.

– Нічого собі, особистий простір?, – кажу я, – А те, що там написано – це що? Це вже. Хіба не мій особистий простір?

– Ой, коли це було, що ти починаєш на старості літ якусь колотнечу?

І так байдуже собі обернувся і пішов, навіть, листа не забрав, сказав, що він йому не важливий.

Зрозуміло, що це сталося, коли він був на заробітках, в той час, коли мої почуття до нього були найсильнішими. І його б мали бути такими ж сильними, хіба ні?

А виходить, що він собі мав мене в носі і крутив якісь шури-мури з жінкою. Заради ж чого він зі мною тоді жив?

Заради дітей? Це ж смішно!

Подруга радить нічого не починати і не згадувати йому, бо було і було. Але ж листа він не викинув, то, виходить, якісь почуття до цієї жінки у нього є.

Може, у нас би й набагато краще склалося життя, хоч я й своїм відносно задоволена, але мені хочеться аби зі мною були поруч не тому, що «треба», а тому що «хочеться».

Невже в моєму віці я маю все приймати за божу ласку і мовчати? Все проковтнути, бо ж воно було. То для нього ця подія – минуле, а для мене – теперішнє!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page