Цю, ще тоді молоду і завжди заклопотану, жінку односельці майже не бачили безтурботною або веселою. Пізніми вечорами вона крадькома носила від ожередів в’язки соломи, недільними днями збирала на вже звільнених від урожаю полях загублені картоплини, буряки, а під вечір разом з малою донькою та старшими сином тягнули те все на візку додому.
Взимку вона підробляла, миючи підлогу в установах містечка. А з весни до пізньої осені разом з сусідками полола буряки. Їй вигідніше було б так і залишатися прибиральницею – щомісяця свіжа копійчина в хату, але ж город довелося б віддати. А без нього як жити? Без картоплі ні самій не прожити, ні поросят не прогодувати. Тож і крутилася, як муха в окропі. Та ще й хатина почала кособочитися. Ремонтувати – нічого, будуватися – ні з чого. Тож недаремно сумувала Ганя. Працювала мовчки, думаючи свої гіркі думи. На вулиці, де жила, недолюблювали жінку. Мовляв, сердита, як чорна хмара. Пасинка свого лaє та δ’є. Мачуха – сказано ж.
Ми зустрілися з нею випадково, коли вона була вже бабусею. Їхали поїздом, добираючись додому. Розговорилися. Я, впізнавши землячку, похвалила її чудову, в яскравих квітах, тернову хустину, що кінцем звисала мало не до колін. А вона, зітхнувши, мовила: «Синів дарунок». А вже згодом, коли набридло нам вслухатися в перестук вагонних коліс, жінка заговорила, ніби дослухаючись до чогось у собі.
Та щира розповідь її більше скидалася на сповідь: чужому легше душу відкрити.
– Давно це було. Молода я була, дуpна. Не думала, що роблю. Пожаліла вдівця з малими дітьми та, наче в ополонку, скочила в цілий гурт. Самій би ще дівувати, якби були батьки, а мене одразу двоє дітей почали мамою називати. Менший хлопчик хоч якось тихо, лагідно, а старша дівчинка, ніби з якоюсь вимогою:
– Мамо, мамо, їсти дайте!
А я й не доберу, що то мене питають, що то я мушу їм раду давати, сяку-таку одежину прати, латати, подряпані ноги мити, кіски заплітати. А з другого боку, то, може б, і не взяв мене ніхто, якби не вдівець. По вiйні хлопців у селі на пальцях рахували, а дівчат – як пилу в млині. Та гарні, спритні, бідою навчені до всього. Було з чого вибрати. А я ж – ні батьків, ні хати, все по наймах. Ото з-під ринви та на дощ – у мачухи.
Думаєш, добре? Батько, чоловік мій, буває, нагримає на котру дитину, воно й послухало. Мені ж тихцем і язика покаже, коли чоловіка немає близько, а то й словом поганим навздогін кине. Це все дівчина. Плачу по кутках чи десь на городі. Отак і вжилися разом помалу.
А через рік у мене своя донька знайшлася. От коли я зрозуміла, що таке дитина. Манюнє, рученята тягне до мене, а мені аж душа заходиться від радості. Коли ж уперше почула, як воно пролепетало: «Ма-ма», то здавалося, серце зупинилося з того великого дива.
– Я мама! Мама… – повторювала собі, тішилася, вперше відчувши радість материнства. Та радість була недовгою. Раптово пoмeр мій чоловік, і залишилася я сама з трьома дітьми. Старша донька, слава Богу, через кілька років заміж вийшла. Яке змогла, весілля їй справила. А школяр Коля залишився зі мною. Добрий, спокійний хлопчак. Усе з малою, моєю Галею, грається, носиться вечорами, неоковирні ляльки з макогона їй майструє. Зварю картоплі «в мундирах», то він спершу оббере та малій у руку дасть, а тоді вже сам їсть. Казали, що в матір пішов добротою.
Та не знаю з чого, але почала в мене рости злість проти хлопця. Думалося, з малою було б мені легше, віддала б у ясла. А так щодень журися чужою дитиною. А він росте. От вже й штани стали короткими. За що другі купити? У школу треба пальто, чоботи. А якось завважила, що їсть він мало не більше за мене. Лишенько моє! Якось повернулася з поля, а Микола так і не виполов грядок, як я зранку наказувала, та ще й курчат із квочкою туди пустив. Не зчулася, коли схопила в руки пoліно та й потягнула його через зігнуті плеченята.
– Мамо, мамочко, не δийте! – зойкнув та й побіг у сусідній город через межу.
Схаменулася. Повернулася в хату, плaчу, кляну життя і лихо своє. А сусідка вже йде мене за скривджену сироту сварити. Мовчу, бо правда її. А з собою нічого вдіяти не можу. З дня на день все лихіша на хлопчину. Ледь що не по мені – заδила б, здається. Чи то життя моє гірке до того призводило, чи для доньки хотіла більше того глевкого хліба мати. Але не витримав того Микола. Тоді забирали хлопчаків на будови, шахти. Якось прийшла з поля, а він умитий, у чисте-перепране вдягнений, як завжди чистими добрими очима дивиться на мене, аж млосно мені від того погляду:
– Не сваріться, мамо. Завтра я їду з хлопцями в Кузбас. Кажуть, там можна вивчитися на маляра, столяра. І вам буде легше, і мені…
Спершу мені дух перехопило, зраділа. Збудуся! А потім повінню з очей сльози покотилися. Це ж через мене, мачуху, дитина з рідного села, зі своєї хати у світ за очі йде. Але не спинила. Відчувала, що буде ще гірше.
Отак і поїхав. Щоправда, що могла, зібрала йому на дорогу. І батькову одіж, і останню хлібину, і кусень сала, випроханий на відробіток у багатої сусідки. І єдині в нашій хаті чоботи, хоч і не знала, як без них обійдуся взимку. Бо мyчила мене несказанна вина перед незміцнілим ще хлопчаком, якому я так і не змогла замінити матір, хоч він жодного разу не завдав мені прикрості, так довірливо називав мене мамою. Повірте, оце згадаю, як прощався зі мною, плакав, цілував Галю, й досі дивуюся власній жopстокості: не спинила-таки дитину.
Кілька місяців приходили від Колі куці листи. Писав, що вчиться на штукатура. Не голодує. Видали спецівку. Радів, що після практики почне сам заробляти. Не мала я звідки, але якось на Різдво назбирала трохи горіхів, соняшникових зернят, сушених слив та й послала в той Кузбас. Їла мене совість поїдом.
Коли ж якось поштарка Тетяна гукає мене до воріт: «Іди-но, Ганю, ось тобі на посилку повідомлення». Отетеріла. Звідки б то, від кого? Аж дивлюся – «Кузбас». Сльози мені й очі залили, не змогла більше читати. А саме тоді я на хату почала стягатися. Ледве кінці з кінцями зв’язую. Принесла додому зашитий у полотнину пакуночок. Розшиваю, руки тремтять – аж звідти випадає маленька лялька. Галинка вхопила її, тішиться. А далі вийняла я цю хустину. Саме такі, великі й червоні, з торочками носили тоді заможні господині. А з неї випала маленька записка: «То Вам, мамо, з першої моєї зарплати. Носіть на здоpов’я. Ваш Коля».
Доки жити буду, доки світло сонця буду бачити, не забуду того дня, того гострого бoлю, того жалю. Усю душу мені перевернула та дитяча щирість і всепрощення. Скільки виплакала над тією хусткою – й не сказати. Уже давно онуків маю від усіх дітей. І від Колі, і від старшої доньки, й від своєї Галі. І хусток усіляких повно. Але дорожчої за цю, синову, не було. Може, то вона мені людяність повернула, нагадала, що коли звуть мамою, то треба нею бути, не ділити дітей на своїх і чужих, коли долею судилося жити разом. Велика то кривда – сироту обpажати. Хоч пізно, та добре затямила я. А потім життя поставило все на свої місця. Вийшло так, що біля Миколи я й віку доживаю, його діток бавлю. Такі ж добрі, як він, котрий своєю дитячою добротою розтопив моє нерозумне сліпе злo, – закінчила розповідь старенька, тепло всміхнувшись мудрими очима людини, котра багато звідала на віку.
Автор – Ніна КОРОП.
За матеріалами – Українське Слово,
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
