— Я не розумію, про що ви говорите. Ви хочете відсудити половину майна у вашого зятя, батька ваших онуків, який ледь тримається на ногах після втрати? — Я намагався говорити спокійно, але мій голос зрадницьки дрижав. Це був не гнів, це було абсолютне виснаження.

— Не зятя, Дмитре, а чоловіка нашої доньки. І це не «майно», це наша інвестиція! — відрізала Галина, моя теща, її обличчя було кам’яним, без жодної тіні співчуття. Вона схрестила руки, немов захищаючи себе.

— Ви плутаєте! Ви дали кошти на ремонт, Галина Іванівно, на фарбу, шпалери та меблі! Квартиру купував я! Я вклав кошти, які ми з Оксаною роками збирали, — наголосив я, підвищуючи голос.

Тесть, Микола Петрович, уперто схилив голову, дивлячись у підлогу.

— Ми могли б це вирішити тихо, Дмитре. Але раз ти такий упертий. Тоді ми будемо діяти офіційно. Наші юристи вже готові. Ти ж не хочеш, щоб діти потерпали від цих судових тяжб? — Він підняв очі, і цей погляд був настільки порожнім і бездушним, що я відчув, як усередині мене все обірвалося.

— Залиште дітей у спокої! Вони вже достатньо пережили. Я не здамся, тому що це наш дім, який ми створювали разом із Оксаною для наших дітей. І ви не маєте права його руйнувати!

Ця розмова стала останньою краплею. Мене завжди дратували надмірно жадібні люди, яких, як мені здавалося, можна зустріти лише в кіно або у старих романах. Але на ділі виявилося, що вони існують, і, що найгірше, вони — мої найближчі родичі.

Я став вдівцем три місяці тому. Це була подія, яка поділила моє життя на “до” і “після”. Моя Оксана, моя кохана дружина, мати моїх трьох чудових дітей, просто пішла. Вона була моїм якорем, моєю опорою.

Зараз я намагаюся впоратися з відчаєм, який мене поглинає, одночасно виконуючи обов’язки матері і батька для наших малюків. Нашому найстаршому синові, Павлу, вісім років, середульшій доньці, Софії, шість, і найменшому, Михайлу, всього два.

Вони постійно вимагають уваги, тепла, і, що найголовніше, пояснень, куди поділася мама. Я виснажений. Фізично, і що важливіше, морально.

І саме в цей період, коли я ледве тримаюся на плаву, батьки Оксани вирішили що саме час нагадати про себе. Вони вимагають від мене половину нашої спільної квартири.

— Це несправедливо, Дмитре. Ти молодий, ти ще можеш заробити, — казала мені Галина. — А ми вже у віці. Нам теж потрібна стабільність.

Я відчув, що мене обпалює невидиме полум’я. Я не розумів, як люди, які мали б підтримувати мене і своїх онуків, можуть виявляти таку бездушність.

Історія з квартирою була прозора і зрозуміла. Коли ми з Оксаною вирішили одружитися і створити велику родину, ми планували купити просторе житло. Я на той час працював у сфері інформаційних технологій і мав значні заощадження.

Ми продали моє невелике житло, додали усі мої заощадження, і левова частина суми на купівлю була саме моїми коштами.

— Не хвилюйся, тату, — сказала Оксана тоді батькам. — Дмитро подбає про основу.

Батьки Оксани, хоча й жили досить скромно, вирішили зробити свій внесок. Вони позичили нам певну, але значно меншу суму.

— Це наші вкладення, діти, — сказав мені тоді тесть. — На ремонт, щоб усе було красиво. Нам важливо, щоб у нашої Оксани був гарний дім.

Ці гроші дійсно пішли на повний, якісний ремонт: дорогі покриття, вбудовані меблі, нова побутова техніка. Я жодного разу не заперечував цей факт. Я був їм вдячний.

— Це дуже допомогло, тату, — казав я. — Ви вклали душу в цей дім.

І ось тепер, після того, як Оксани не стало, вони перекрутили все. Вони стверджують, що вся квартира була куплена на їхні гроші, а мої заощадження пішли на якусь «дріб’язкову компенсацію».

Вони вважають, що їхні кошти, вкладені в облаштування, дають їм право на половину житлової площі.

— Це наша частка. І ми її заберемо, — заявила теща, прийшовши до нас через місяць після того, як не стало моєї дружини, їхньої доньки. Вона прийшла не щоб обійняти онуків, а щоб забрати собі речі доньки.

Я віддав усе, що вони просили: старі фотоальбоми, картини, які належали їхній родині, деякі цінні речі, які вони подарували Оксані.

— Забирайте, — сказав я. — Мені зараз байдуже. Я не хочу зайвих розмов.

Але це не принесло заспокоєння. Навпаки, моя поступливість лише розпалила їхній апетит.

Я ніколи за своє життя не зустрічав батьків, які б після такої великої втрати, першою справою почали займатися майновими питаннями. Це просто не вкладається в жодні рамки людської поведінки.

У мене виникають сумніви щодо того, наскільки глибокою була їхня любов до доньки. Невже ця любов миттєво перетворилася на розрахунок і прагнення до матеріальної вигоди?

Я сидів на кухні, тримаючи в руках чашку вже холодної кави, і згадував їхні слова.

— Нам треба забезпечити собі майбутнє, Дмитре. Наші онуки — це не наш обов’язок, це твій. А ця квартира — це пенсія, яку ми вклали в Оксану.

— В Оксану? — перепитав я тоді, ледве стримуючи обурення. — Ви вважаєте свою доньку інвестицією, яка має повернутися вам із прибутком? Як ви можете так говорити?

— Не приписуй нам того, чого немає, — відмахнулася Галина. — Це проста економіка.

Мене просто розривало від нерозуміння. У мене на руках троє маленьких дітей, я намагаюся налагодити наш побут, намагаюся знайти слова, щоб пояснити восьмирічному сину, чому мама більше не повернеться, а мені трусять нерви цим майном, яке їм навіть не належить.

Я намагався розмовляти з ними один на один. Я запросив їх, коли дітей не було вдома, сподіваючись на щиру, дорослу розмову.

— Миколо Петровичу, Галина Іванівно, послухайте мене, — почав я, обережно. — Ви знаєте, як я цінував Оксану. Я ціную і вас. Але те, що ви робите, просто у голові не вкладається. Юридично ви нічого не зможете довести. У нас є всі документи, усі банківські виписки. Ваші кошти пішли на облаштування, а не на придбання.

Вони або не чули мене, або просто не хотіли сприймати жодні мої слова. Теща сиділа, дивлячись у вікно, і час від часу зневажливо підтискала губи. Тесть постійно перебивав.

— Ти просто не хочеш бути чесним! — говорив він. — Ти думаєш, що ми старі і нічого не розуміємо. Ми знаємо, скільки ти заробив, і скільки тобі дали ми.

— Я не розумію, що на вас найшло, — відверто сказав я. — Раніше наше спілкування було нормальним. Ви були мудрими, турботливими людьми. Зараз я бачу перед собою абсолютно інших людей, яких цікавлять лише фінансові угоди.

Я очікував від них співчуття, допомоги з дітьми, хоча б одного телефонного дзвінка, щоб запитати: “Дмитре, як ти тримаєшся?”. А натомість отримав погрози судовими позовами.

Мої друзі, які знають ситуацію, радять мені просто ігнорувати їхні погрози і не звертати уваги на цей емоційний тиск.

— Дмитре, ти маєш важливіші проблеми. Зосередься на дітях. Вони просто хочуть тебе виснажити, щоб ти сам усе віддав, — говорив мій найкращий товариш, Роман.

Але як можна ігнорувати? Це ж не дитячі образи, це дорослі люди, які мають намір відібрати у твоїх дітей дах над головою. Від людей, які прожили подвійне моє життя, я все-таки очікував трохи більш адекватної, людської поведінки. Те, що я бачу зараз, просто неприпустимо.

На щастя, не всі в родині моєї Оксани так мислять. Її молодший брат, мій шурин Андрій, повністю на моєму боці. Він молодий чоловік, з гострим відчуттям справедливості.

— Дмитре, я не знаю, що відбувається з батьками, — сказав він мені по телефону. — Але я розумію, що це абсурд. Я сказав мамі, що це низько і що до тебе не можна лізти. Тобі і так важко.

Андрій, звісно, не зміг переконати їх. Але його підтримка дозволила мені переконатися у своїй правоті. Коли навколо тебе відбувається те, що важко уявити, ти починаєш сумніватися у власній адекватності. Його слова були тим єдиним променем світла, який розвіював мої сумніви.

— Я радий, що ти це розумієш, Андрію, — сказав я йому тоді. — Для мене важлива лише думка Оксани, але її вже немає. Тому твоя думка для мене тепер найцінніша.

Я не знаю, як складеться все далі. Але я вирішив, що більше не буду терпіти цього. Мені потрібно захистити себе і, що найголовніше, майбутнє моїх трьох дітей. Ця квартира — це їхня спадщина, це останнє, що залишилося від їхньої матері, і я не дозволю її осквернити.

Я поклав кінець усім розмовам і їхнім візитам. Коли Галина Іванівна знову зателефонувала, я був максимально коротким і спокійним.

— Усі наступні комунікації щодо майна будуть відбуватися лише через мого юриста, — сказав я. — Більше ніяких особистих розмов. Якщо ви вирішите піти цим шляхом, я буду захищатися з усією рішучістю. Документи на квартиру, придбану мною, свідчать самі за себе.

Миколо Петрович сказав, що вони будуть говорити про мене погано, що сусіди і знайомі будуть на їхньому боці.

— Я втомився від ваших ігор. Якщо ви оберете шлях публічних звинувачень, ви отримаєте публічну відсіч, — відповів я. — Я обираю своїх дітей. Ви оберіть, хто для вас важливіший: пам’ять про Оксану чи примарна половина квартири.

Насправді, я розумію всю абсурдність їхніх звинувачень. Вони не зможуть нічого пред’явити офіційно. Суд навіть не стане розглядати подібну справу. Але це не змушує їх спинитись.

Я не маю наміру терпіти це далі. У мене є вибір: або я просто обірву з ними всі зв’язки і наша наступна зустріч буде лише в залі, який вони так наполегливо кличуть судом, або вони зникнуть із нашого життя назавжди.

Я знаю, що ніякого суду, ймовірно, ніколи не буде. Буде лише моя тиха, рішуча перемога, яка полягає у захисті моєї родини та мого душевного спокою.

Але в голові не вкладається, ну що ж це за батьки такі, поясніть мені, як так можна?

Головна картинка ілюстративна.