Родина – то найголовніше!
– Юлечко, як я рада тебе бачити! Чудово виглядаєш! Повнота тобі до лиця, така свіжа стала.
– Дякую, Наталочко. Ти завжди вмієш приємне сказати, за що тебе люблю дуже. Поправилася і такий мій Марко радий, що деякі місця більші стали, але тобі худоба личить, – багатозначний погляд на перший розмір.
Обнялися, поцілувалися. Помірялися б дітьми, та ще вони маленькі янголятка, тому совісті вистачає їх не чіпати. Перейшли до родини.
– Як там наша Марійка?, – питає приїжджа Юля, – Ще не вийшла заміж?
– Та має якогось хлопця. Але хоч перевірити чи багатий, то хоче аби їй купив золотий перстень отакий, як в мене, бачиш, – протягує Наталка руку аби продемонструвати широкий шлюбний перстень. – А я їй кажу, що он Юлька з яким тонким ходить і нічого – добре живуть з Марком.
– Правда, добре живемо, ще студентами ці обручки Марко купив. Ходив на будову помагати, офіціантом підробляв і купив. Так романтично освідчився. А ваші Назар з свекрушиних сережок переплавив, так? – віддала Юля.
– Вперше чую про сережки, – крізь зуби усміхнулася Наталка. – Ти щось плутаєш.
– Дійсно. То з бабиних зубів.
Далі сенсу говорити не було, бо робота не спить, особливо, коли треба готуватися до зимових холодів: дров наколоти, часник посадити, листя загребти, яблука, сливи, груші – обірвати. Трудяться Михайлові сини і невістки – любо глянути.
Зробила Юля для Марка чаю та й несе, щоб зігрівся, бо геть ніс червоний:
– На, зігрійся, бо схопиш застуду і всіх нас вкладеш.
– Дякую. Яка ти добра жінка, – засміявся Марко.
На сміх вийшов брат Назар і побачив кіношну картину, бо його жінка таке ніколи не робить. Хочеш чаю – звари собі.
– А що ти так коло нього крутишся? То батько тебе послав?
– Та ні, холодно тут у вас.
Пораються невістки біля обіду аж Марко заходить:
– Юль, зроби й Назарові чаю, бо мій допив.
– Добре, – Юля обернулася до Наталки: – Чоловік твій коханий чаю хоче.
– Зараз він в мене нап’ється, – каже Наталка і Юля їй вірить.
Закалатала чаю, поставила на стіл і гукає з порога:
– Чуєш?! Чай на столі. Лиш ті чоловіки голови закрутять. Вже й забула, що мала робити.
– Ти казала, що будеш борщ варити.
– Точно. Ти тут почисти картоплю, а я піду подивлюся чи ще є петрушка.
Пішла Наталка по сусідах. Розказує, яка вона змучена, ні хвилинки спокою, он сьогодні з міста приперлися, то ще бери готуй на додаткові роти. Вона дуже любить готувати, та ви всі знаєте, як вона смачно готує, бо були у неї на празнику. Любить таке щось вичитати і зготувати, якийсь новий рецепт, нові нотки додати, щось незвичне, бо лиш одна картопля та макарони гублять її кулінарний диплом.
Прийшла Наталочка, а борщ вже доварюється.
– То де кріп? – глузливо усміхається Юля.
– Весь померз. Ходила, шукала – нема. Дуже мене, знаєш, закортіло саме на свіжий кріп, так закортіло, що край. То пішла до сусідів, може, вони мають десь в парнику. Але не мають. А вони такі любо питні – хто приїхав, чого, як живуть. Ледве пішла звідти, страшні пльоткарі.
Обідають усі, бо апетит встиг з’явитися і настоятися.
– Дуже смачний борщ, – каже Назар, – Дякую, Юля.
– А чого ти зразу до Юлі. Я хіба не варила?
– Ні, я твій борщ знаю.
– І чим?, – приготувалася до грандіозного концерту Наталка.
– В середині пече від нього, – випередив сина свекор.
Всі засміялися, навіть, Наталка, бо ж не буде вона отак відкрито на всіх гавкати.
– Вже їдете? Не будете ночувати? То, що вам вже цілу машину свекор загрузив?
– Так, дякуємо, Наталю за твій труд, що так смачно свиню заморозила.
– Та, пусте, аби сили ще одну вигодувати. А ви ще приїжджайте.
Всі цілуються і обіймаються, бо родина – то найголовніше.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
