Нема в житті “кращого” ніж бути старшою донькою у багатодітній родині. Я замінила і тата і маму шістьом свої меншим братикам і навіть, коли заміж вийшла і мала вже свою хату, все ще була відповідальною за менших. Роки минули, ми вже всі сивочолі, а я й досі щось комусь зобов’язана. Коли ж нарешті про себе згадала, то брати мені такого влаштували, що я й досі до тями прийти не можу.
Нас у мами було семеро дітей. Я ще добре тата свого пам’ятаю, адже він пішов у засвіти коли мені було шість. Саме у той день, коли він на небо полинув, я раптом стала дорослою.
Мама пішла працювати, а я повинна була давати раду із меншими братиками. нині я сама вже й бабуся. тому мені і досі дивно, як мама моя узагалі могла зважитись на те, аби залишити мене за “дорослу”.
Мама працювала на фермі і мила підлоги у колгоспній конторі. Я розумію її, їй потрібно було дітей на ноги підіймати. Так, іншого виходу вона не мала, окрім як покластись на мене.
Роки йшли, разом зі мною дорослішали і брати, але це не означало, що мені мало б бути легше. Мама ніколи не навантажувала їх роботою. Брати цілими днями десь бігали повертаючись лиш тоді. як потрібно було їсти. А от я відійти нікуди не могла. адже мала роботу по дому і повинна була допомагати мамі.
Навіть, коли я вже сама заміж вийшла. а брати вчитись пішли, то в моєму сараї росли кури, гуси. свині і корівка із бичком. Ну а я к, брати ж навчаються. а я їхня старша сестра, ну хто ще матері допоможе. як не я.
Брати приїздили додому, набирали повні торби, ділили між собою гроші від продажу худоби і їхали далі будувати своє життя, а у мене нічого не змінювалось: робота, робота, робота.
Нині, ми всі уже стали бабусями і дідусями. Мої брати роз’їхались світом і континентами. В селі лиш я залишилась і мама наша.
Якщо першу половину свого життя я братам присвятила. то другу – матері. Нині їй 82 і вона ледь пересувається. щодня перед роботою я забігаю до неї. палю в плиті. приносю їй їсточки і наводжу у домі лад. після роботи та ж програма. Додому я повертаюсь затемна.
Рік тому не стало мого чоловіка. Обидві мої доні майже одразу почали активно мене кликати до себе в Німеччину. Їм допомога моя потрібна у догляді за онуками. Вони ооє працюють, діти малі. одних у школу зі школи треба забрати, інших із садку. Нині їм дуже складно підкорегувати свої графіки. адже обидві працюють і навчаються. тож бігають. мов білки у колесі. Зі мною було б значно простіше.
Я задумалась над переїздом. Збула господарство і запланувала поїздку на перші числа листопада. Однак, коли зателефонувала братам. аби розповісти про свої плани. отримала купу негативу:
— Ти що маму саму залишати надумала? – напустились вони на мене. Їй 82 роки, як ти собі узагалі могла таке придумати. Вона наша мама, ти не повинна її саму залишати.
Ну звісно я не мала наміру покидати її одну і вже домовилась із жіночкою, яка буде до неї приходити. Братам я телефонувала аби попередити і сказати суму яку кожен повинен скинути на карту тієї пані, як плату за її послуги.
Однак вони і чути не хочуть ні про яку доглядальницю. Бачте, вони проти того, аби маму на чужу людину залишити, кажуть, що я зобов’язана залишитись. Усі, як один заявили, що нікому платити не будуть і крапка.
Дівчата мої теж на принцип пішли, кажуть, що я повинна їхати і що я все, що могла зробила. а якщо дядькам щось не так, хай приїздять і роблять так. як їм ліпше.
Я ж розгубилась і не знаю, як мені вчинити. З одного боку – брати мої праві, мама старенька і лячно лишати на чужі руки.
А з іншого боку, я ж теж людина жива і їду не на прогулянку. а допомагати дітям. Це не забаганка, а нагальна потреба.
Як же ж мені бути і що робити?
