Мене звуть Анна, мені 50 років, і я живу в невеликому місті на заході України разом із чоловіком Петром та нашою дорослою донькою Марією. Я працюю вчителькою в місцевій школі, викладаю літературу, і моє життя завжди було наповнене турботами про сім’ю, роботу та підтримку близьких.

Мій молодший брат Тарас, якому зараз 38, народився, коли мені було 12. Ця різниця у віці визначила наші стосунки: я завжди була старшою сестрою, яка мала бути відповідальною, розуміючою і терплячою.

Наші батьки, Марія та Василь, працювали на місцевій фабриці: мама була бухгалтеркою, а тато – механіком, який міг полагодити будь-що, від трактора до кухонного крана.

Ми жили в скромному будинку з великим садом, де росли яблуні, груші та вишні. Коли Тарас народився, батьки були на сьомому небі від щастя – вони довго мріяли про сина, який би став їхньою гордістю. Я пам’ятаю, як мама, тримаючи маленького Тараса на руках, сяяла від радості.

— Аню, подивися, який він гарненький! Ти тепер старша сестра, маєш допомагати, — сказала вона, передаючи мені теплу ковдрочку з немовлям.

— Він такий крихітний! Можна я його погойдаю? — запитала я, обережно притискаючи братика до себе.

— Звичайно, але будь обережна, — відповіла мама, поправляючи мені волосся.

З того дня я часто допомагала: міняла пелюшки, гріла пляшечки, співала колискові. Але з часом я помітила, що увага батьків дедалі більше зосереджувалася на Тарасі. Мені казали:

— Аню, ти вже велика, можеш сама зробити уроки чи прибрати в кімнаті.

А Тарасові:

— Синку, що тобі приготувати на вечерю? Може, твої улюблені вареники з картоплею?

Я не ображалася, бо любила брата і розуміла, що він маленький. Але з роками ця різниця в ставленні ставала все помітнішою. Тарас ріс, звикаючи, що йому все дозволено. У дитячому садку він брав іграшки в інших дітей, не питаючи, а вдома вимагав найкращих шматочків пирога.

Коли Тарас пішов до школи, його поведінка не змінилася. Він був харизматичним, з чарівною посмішкою, і часто використовував це, щоб уникати відповідальності. Я пам’ятаю, як учителька скаржилася мамі:

— Тарасе, чому ти знову не зробив домашнє завдання з математики?

— Бо воно складне, пані Олено. Але я ж старався! Поставте мені трійку, будь ласка, — відповідав він, посміхаючись так, що навіть сувора вчителька м’якшала.

Інколи це спрацьовувало, але не завжди. Я ж у цей час закінчувала школу, готувалася до вступу в університет. Мені доводилося самій заробляти на репетиторів, миючи підлоги в сусідів за 50 гривень на тиждень. Тарас же просив у батьків кишенькові гроші.

— Аню, позич мені 20 гривень на морозиво, — казав він, коли я поверталася додому після роботи.

— Тарасе, зароби сам. Піди допоможи сусідові з городом, він платить 30 гривень за день, — відповідала я.

— Навіщо? Ти ж маєш, — бурмотів він, а потім біг до мами, яка давала йому 50 гривень без питань.

— Аню, не свари його, він ще малий, — казала мама, гладячи Тараса по голові.

Після школи я вступила до педагогічного університету в сусідньому місті, вивчилася на вчительку літератури. Там я познайомилася з Петром, інженером, який став моїм чоловіком.

Ми одружилися, народили доньку Марію, і я повернулася в рідне містечко, щоб бути ближче до батьків. Тарас же залишився вдома, пробував різні курси – від програмування до ремонту машин, але жодного не закінчив.

— Чому ти не довчишся, Тарасе? Програмування – це перспективно, — питала я, коли приїжджала на вихідні.

— Бо це не моє. Я хочу щось велике, може, бізнес відкрию, — відповідав він, гортаючи телефон.

У 20 років Тарас почав зустрічатися з Іриною, дівчиною з міста, яка працювала менеджеркою в магазині. Вона була розумною, амбітною і намагалася мотивувати його.

— Тарасе, давай разом запишемося на курси англійської. Це допоможе знайти кращу роботу, — пропонувала вона за сімейною вечерею, коли ми всі зібралися в батьків.

— Навіщо? Я і так розумний. Ти краще готуй вечерю, а не вчи мене, — відмахнувся він.

Я бачила, як Ірина стримувала роздратування. Через рік вона не витримала.

— Аню, я не можу більше. Він хоче, щоб я все робила за нього, — зізналася вона мені по телефону перед тим, як піти.

— Розумію. Ти заслуговуєш кращого, — відповіла я.

Тарас же поскаржився мамі:

— Ірина мене покинула. Вона не розуміла, який я.

— Не переживай, синку. Знайдеш кращу, — заспокоювала мама, готуючи йому улюблений борщ.

Через два роки він познайомився з Софією, доброю жінкою з сусіднього села. Вона працювала на фермі, була терплячою і мріяла про сім’ю. Вони одружилися, і в них народилося двоє дітей – син Остап і донька Соломія.

Софія старалася для сім’ї: готувала, прибирала, доглядала дітей, працювала. Тарас же брався за тимчасові роботи – то на будівництві, то в магазині, але швидко кидав.

— Чому ти не залишишся на тій роботі? Там же платять гарно, — питала Софія.

— Бо це не для мене. Я вартий більшого, — відповідав він, лежачи на дивані.

Одного разу Софія вирішила, що дітям потрібна стабільність. Вона зібрала Остапа і Соломію, взяла заощадження – 10 000 гривень – і поїхала до Польщі, де влаштувалася на заводі. Тарас залишився сам у їхньому будинку.

— Аню, чому вона мене покинула? Я ж намагався, — скаржився він мені по телефону.

— Тарасе, ти не давав їй причин залишатися. Вона тягнула все сама, — відповіла я.

— Ти завжди проти мене, — кинув він і повісив слухавку.

Мама, звичайно, його жаліла:

— Бідний синок, сам залишився. Треба йому допомогти.

Вона носила йому продукти, платила за комунальні послуги, прала його одяг. Я намагалася її зупинити.

— Мамо, він дорослий. Нехай сам справляється.

— Аню, він мій син. Я не можу його кинути.

Торік у мене був ювілей – 50 років. Я вирішила влаштувати велике свято, орендувала зал у кафе в центрі містечка, витратила 15 000 гривень на меню, декорації та музикантів. Запросила всіх – родичів, друзів, колег.

Готувалася місяць, хотіла, щоб усе було ідеально. Тарас прийшов у своїй звичній манері – без подарунка, без квітів, лише з посмішкою.

— Вітаю, сестро! Бажаю здоров’я і щастя! — сказав він, обіймаючи мене.

— Дякую, Тарасе. Рада, що ти тут, — відповіла я, але в душі відчула укол розчарування.

Гості приносили подарунки: подруга Оля – срібні сережки, тітка – набір посуду за 2000 гривень, навіть сусідка принесла керамічну вазу. Тарас же їв, пив і розповідав анекдоти, ніби це його вечірка.

Я щороку надсилаю йому на день народження листівку, дзвоню, переказую 3 000 гривень. А він? Ніколи не згадував мої свята.

Того вечора я вирішила: досить. Пора показати Тарасові, що взаємність важлива. Я поговорила з Петром.

— Петре, я хочу провчити Тараса. На його день народження не принесемо нічого, — сказала я за вечерею.

— Аню, ти права. Він поводиться, як дитина. Треба його трішки навчити, як поводитись, — підтримав він.

За тиждень до 38-го дня народження Тараса мама зателефонувала.

— Аню, давай влаштуємо йому гарне свято. Він так сумує без Софії та дітей, — запропонувала вона.

— Мамо, чому ти завжди все робиш за нього? Нехай сам організовує, — відповіла я.

— Але ж у нього немає грошей. Ти знаєш, як йому важко, — наполягала вона.

— Ні, мамо. Цього разу я не допомагатиму, і Петро теж.

Мама зітхнула, але взялася за справу. Вона пішла на ринок, купила свіжі овочі, м’ясо, фрукти, торт – витратила 2500 гривень зі своєї пенсії. Накрила стіл у себе вдома: салати з крабовими паличками, запечена курка, картопля з грибами, домашній узвар. Запросила тітку, дядька, сусідів. Тарас сидів у центрі, посміхаючись, ніби все це належить йому.

Коли ми з Петром прийшли, він підбіг.

— Аню, Петре, радий вас бачити! Як справи? — привітався він.

— Вітаємо, Тарасе. Добре, а в тебе? — відповів Петро.

Ми сіли за стіл, їли, розмовляли. Тітка подарувала Тарасові сорочку, дядько – книгу про бізнес. Тарас усміхався, дякував. А потім повернувся до мене.

— А де мій подарунок, Аню?

Я глибоко вдихнула і сказала:

— Немає подарунка, Тарасе. Ти ж сам ніколи не обтяжуєш себе, коли приходиш на мої свята.

Він завмер, його обличчя почервоніло.

— Це що, жарт? — пробурмотів він.

— Ні, це правда. Подумай, чому я так вчинила.

Весь вечір він не розмовляв зі мною, сидів похмурий. Гості намагалися розрядити атмосферу, але напруга висіла в повітрі. Мама підійшла до мене.

— Аню, як ти могла? Це ж твій рідний брат, — шепотіла вона.

— А я його сестра, мамо. Чому я завжди маю давати, а він – брати?

— Бо ти старша, сильніша. Він потребує підтримки.

— Він потребує уроку, мамо.

Після того вечора Тарас пішов рано, не попрощавшись зі мною. Мама залишилася прибирати, і ми ще раз поговорили.

— Ти його образила, Аню. Він тепер не хоче з тобою спілкуватися, — сказала вона, складаючи тарілки.

— Може, це на краще. Нехай замислиться над своєю поведінкою.Зрештою, йому не 8 років. Він тато двох дітей, скоро 40 відзначить, час усе бути дорослим.

Минуло кілька тижнів. Тарас не дзвонить, мама відповідає коротко. Вона досі вважає, що я дуже негарно вчинила і навмисне образила брата.

Але я впевнена що зробила вірно. Чи він сподівався, що я йому кілька тисяч принесу? Ну от ви б як вчинили?

Головна картинка ілюстративна.