— Добре, але квартиру я оформляю тільки на себе. А перед цим ми розлучаємося, — твердо заявив Богдан.
Софія завмерла з відкритим ротом. Слів не було. У голові крутилася лише одна думка: «Шість років шлюбу — і все марно…»
Про марно вона згадала саме так, як казала її бабуся Олена, яку Софія обожнювала. Бабусі вже давно не було серед живих, але її вислови, приказки й теплі слова міцно оселилися в мові Софії.
І зараз було боляче вдвічі: і за бабусю, і за те, що їхній, здавалося б, міцний шлюб раптом почав тріщати.
— Він так і сказав?! — вигукнула Оксана, найкраща подруга Софії, коли вони зустрілися в кав’ярні й обмінялися новинами. — Ну й нахаба! І головне — розуміє, що говорить, і анітрохи йому не соромно!
— Саме те й ображає, що розуміє… — тихо відповіла Софія, дивлячись у чашку.
— А з чого взагалі така розмова почалася? — запитала Оксана.
— Ти ж пам’ятаєш, як ми всі шість років із Богданом відкладали на власне житло? — зітхнула Софія.
Оксана кивнула.
— Звісно пам’ятаю. І як ти на двох роботах гнула спину, і як я тебе жаліла, умовляла кинути другу роботу… Ти ж майже не бачила білого світу. Богдан після роботи відпочивав, а ти бігла на наступну зміну.
— Було таке. Але ми ж хотіли швидше зібрати потрібну суму, — сказала Софія. — Спадщини ні від кого не чекали, доводилося самим усе робити.
Вони жили в орендованій двокімнатній квартирі на околиці обласного центру. До роботи добиратися було далеко й незручно, зате плата за оренду була відносно невелика — це дозволяло відкладати більше.
Жити з батьками не виходило: і в Софії, і в Богдана були молодші брати й сестри, усі квадратні метри в батьківських домівках були зайняті. Тому молодятам одразу після весілля довелося брати відповідальність за своє майбутнє житло на себе.
У Богдана зарплата була добра — він вчасно, ще й за допомогою батька, влаштувався на перспективне місце в солідній компанії й міцно там закріпився.
Софії пощастило менше: офіційна зарплата була скромніша, робота не така стабільна. Але вона не сиділа склавши руки — знайшла підробіток. Тож у сімейний «фонд» вони вносили приблизно однаково.
Зрештою накопичили чималу суму — вже можна було думати про покупку. Але життя внесло свої корективи: Софія завагітніла. Дитину планували трохи пізніше, але в принципі все складалося нормально.
— Мабуть, уже краще брати іпотеку, — одного разу сказала Софія чоловікові. — Навіщо чекати? Я на шостому місяці, скоро в декрет, відкладати не вийде. А ми й так платимо за оренду. Краще платити за своє.
— Логічно, — кивнув Богдан.
І більше нічого не додав.
Минув ще місяць. Тема квартири більше не піднімалася. Софія почувалася погано, навіть два тижні пролежала в лікарні на збереженні. Звичайно, другу роботу довелося кинути — та й на основній працювала через силу.
— Богдане, дивись, гарний варіант, я все порахувала, — знову заговорила Софія, показуючи йому оголошення на телефоні.
Чоловік неохоче підсів до ноутбука, глянув на екран байдужим поглядом. Її аргументи ніби проходили повз нього. Він пробурмотів щось невиразне, і знову жодної конкретики.
Щовечора, повертаючись додому, Софія гортала сайти з нерухомістю, рахувала іпотеку, прикидала різні варіанти. Богдан же лише бурчав. Раптом почав говорити, що в новій квартирі доведеться робити ремонт — знову витрати й морока. І взагалі тут вони вже звикли, а на новому місці все буде не так…
— Та що саме «не так»?! — дивувалася Софія. Вона ніяк не могла зрозуміти, куди він хилить.
— Та все не так! — відповідав він. — Тут поруч новий магазин відкрили, сто пунктів видачі навколо, що ще треба? Коли ми сюди заїжджали, була справжня околиця, а тепер цивілізація.
— Ти що, передумав купувати квартиру? — нарешті запитала вона прямо.
— Ну… не те щоб зовсім… Але, мабуть, не зараз…
Богдан так нічого й не пояснив толком, швидко одягнувся й пішов до магазину — мовляв, продукти закінчилися.
— Яйця скінчилися, молока немає. Піду куплю. Потім ще в пункт видачі зайду. Тобі нічого не треба забрати?
Софія похитала головою й знову занурилася в оголошення. Чоловік говорив дивні речі. І взагалі останнім часом став якимось іншим. Це її лякало.
— Я ще кілька разів піднімала тему, але він ніс якусь нісенітницю, — розповідала Софія Оксані. — А потім я його притисла до стіни, і він показав своє справжнє обличчя, як казала моя бабуся.
— І що він сказав?
— Неохоче зізнався, що не хоче зараз брати іпотеку, бо це буде несправедливо. Я скоро в декрет, нічого не зароблятиму, а тільки відпочиватиму, а працювати буде лише він один. Тому нібито нечесно, якщо іпотеку платитиме тільки він.
— Оце так! — вигукнула Оксана. — Відпочивати? Я правильно почула?
— Так! Він вважає, що в декреті жінки тільки відпочивають. І ось коли я вийду на роботу, тоді й братимемо іпотеку. Такий у нього план.
— Дуже поганий план, — відрізала Оксана. — Усі ці роки платити за оренду — заради чого? Щоб його самолюбство не постраждало? Давно б уже жили у своїй квартирі. Зробили б дитячу, жили б по-людськи.
— І не кажи… — Софія мало не заплакала.
— А до чого дійшло, що ви так посварилися?
— Він заявив, що є інший варіант. Раз я так хочу «квартиру прямо зараз», — з гіркотою повторила Софія. — То можна розлучитися…
— Розлучитися?! — перебила Оксана. — Та жоден суд вас не розлучить! Ти ж вагітна!
— Він усе з’ясував! Уяви, який шустрий — уже все розвідав!
— І що?
— Якщо заяву подаю я — нас розлучать. Але справа не в тому. Він хоче розлучення, щоб оформити іпотеку тільки на себе. Бо він працює, він і платитиме. Так, мовляв, справедливо. А я спочатку в декреті, потім на лікарняних із дитиною — який із мене працівник?
— Стоп! — Оксана підскочила зі стільця. — А те, що ви шість років відкладали разом і твоя частка в накопиченнях дорівнює його — п’ятдесят на п’ятдесят — це нічого не змінює?!
— От і я образилася. Вирішила йти. Ніч спали в різних кімнатах, а зранку почала збирати речі — добре, що вихідний.
— Куди? До батьків?
— А куди ще? — сумно запитала Софія. — Я всю ніч не спала, думала. Якщо наші накопичення розділити навпіл, то я могла б узяти, наприклад, студію в іпотеку, здавати її, тими грошима платити кредит, а сама поки жити в батьків. Але з малюком туди ніяк не вписатися — там і без мене тісно. Не знаю, що робити. Богдана бачити більше не хочу. Нехай живе далі в орендованій квартирі або теж купує собі щось і платить сам, «щоб було по-чесному». Мені вже байдуже!
— А дитина? — тихо запитала Оксана.
— Усе це так сумно… — Софія змахнула сльози. — Хто б подумав, що наша любов перетвориться на розрахунки й гроші? Шість років із ним жила — і не знала, який він насправді.
Минув місяць. Софія жила в батьків. Вийшла в декрет, на роботу не ходила, допомагала мамі по господарству й готувала молодшу сестру до випускних іспитів. Богдан кілька разів дзвонив, але вона не брала слухавку, повідомлення не читала.
На розлучення поки не подавали. Софія чомусь тягнула, не могла зважитися. Вона почувалася дуже вразливою — декрет, наближення пологів, усі думки про малюка. Звичайно, думала й про чоловіка. Сумувала, що їхній шлюб так безславно закінчився.
Одного зимового вечора Богдан пішов до магазину — продукти закінчилися. Сніжок падав тихо, на вулиці було темно й безлюдно.
У вузькому проході між будинками йому раптом трапилася літня жінка в старому пальті, що важко спиралася на дві палиці. На льоду вона стояла непорушно, ніби спеціально перегороджувала дорогу. Дивилася пильно, неприязно.
— Іди сюди… — проскрипіла вона тоненьким голосом і простягнула руку. — Зараз і тебе заберу… Ха-ха… Твоя дівчина ледь дихає… А немовлятко слабеньке, як метелик… Обоє скоро відійдуть… І все через тебе!
Богдан відсахнувся, щось гнівно буркнув. Жінка раптом зникла, ніби розтанула в повітрі. Палиця в його руці виявилася звичайною кривою гілкою.
Ліхтар над головою блимнув і згас. Десь далеко проїхала машина швидкої.
— Швидка… — прошепотів він, а потім закричав: — Софія!!!
Він примчав до пологового будинку, сам не пам’ятаючи, як опинився там.
— Куди ви? Сюди не можна! — зупинив його охоронець.
— Я чоловік! Софія Кравець народжує, пустіть мене!
— Ви що, на пологи проситеся? Це не шоу. Родить — напише вам. Чекайте виписки.
Богдан благав, але марно. Потім побачив медсестру в білому халаті.
— Будь ласка, скажіть, як Софія Кравець? Я чоловік!
— Я вам що, довідкове? — відрізала вона й пішла далі.
Він зателефонував матері Софії.
— Що з Софією? Вона жива? А малюк?! — вигукнув він, щойно вона підняла слухавку.
— З ними все гаразд. Не завдяки тобі… — відповіла теща. — А звідки ти знаєш, що вона у стаціонарі? Раніше терміну!
— Не важливо… Мені треба до неї. Вона не бере слухавку.
— Раніше треба було думати, — проворчала вона. — Передай, що вибачення твої чула. Але до неї тебе не пустять. Софію оперували. Малюк дуже слабенький…
Богдан зрозумів, що та дивна жінка говорила правду. Але звідки вона знала?
Минуло ще трохи часу.
— Дивись, який красень, — усміхалася Оксана, тримаючи на руках новонародженого синочка Софії. — Викапаний тато.
— Та ну, — посміхнулася Софія. — Він на всіх схожий потроху. І на мене, і на маму, і на тата, і навіть на мою бабусю Олену… І на Богдана теж.
— Ви вже помирилися?
— Ще ні. Але думаю про це, — загадково відповіла Софія.
— Тримаєш на відстані його? — підморгнула подруга.
— Ні. Просто мені потрібен час.
Богдан дзвонив щодня, просив пробачити, приносив величезні букети — уже й ставити було нікуди. Говорив, що дуже її любить. І що треба купувати квартиру, як вони й планували, щоб швидше переїхати й жити разом із сином.
Зізнався, що ідея з розлученням і іпотекою на нього одного належала його матері. Вона довго його умовляла, переконувала, що так буде «правильно». Він піддався.
— От злюка! — вигукнула Оксана.
— Так. Богдан із нею крупно посварився. Сказав, що через неї мало не втратив сім’ю.
Богдан і Софія помирилися. Купили квартиру, переїхали. Малюк ріс здоровим і веселим хлопчиком, радував батьків.
Одного вечора Богдан наважився розповісти дружині про ту дивну зимову зустріч у провулку.
— Ти там без мене що, пив? — засміялася Софія, скептично дивлячись на нього. — Бідолашний, бабуся примарилася…
— Так і знав, що ніхто не повірить… — зітхнув Богдан і здригнувся. Навіть зараз, згадуючи ту жінку, йому ставало моторошно.
Головна картинка ілюстративна.
