Я з звичайної родини, у нас вдома не було хоромів. А мама й тато працювали на заводі і жили в квартирі, яку дали ще бабусі. Звичайна родина. А от батьки Богдана все життя їздили по заробітках та там усіляко викручувалися та вислужуватися. А тут корчили з себе панів, наче ніхто не знає, що там мати його унітази мила.
Але приїхали на весілля і одразу скривилися чого це молода не робить весілля. А у нас звідки гроші, якщо у нас зарплати малі.
– Заради такої красуні, – сказала моя мама на сватанні, – Може ваш син і зробити весілля, якщо її любить.
Бачили б ви їх! Мало не луснули, так їм шкода було гроші давати нам на весілля. Ні, вони Богдану й квартиру трикімнатну купили і будинок в селі привели до ладу, але ж все одно мають ще мати гроші і на весілля.
Тим більше, що на Богдана ніхто й не кидався, звичайний собі хлопчина і якби не знав, що у нього є статки, то й би у його бік не подивився. Батьки йому вибили державну роботу і посаду, тому він собі сидів на тепленькому місці, а я мала його обслуговувати!
– Та скільки можна, – казала я йому, – Навіть сміття винести не можеш зранку! Все я маю робити? Ти брав дружину собі чи служницю?
– Та що ти починаєш. Можеш за цілий день і винести!
– Що? Ти натякаєш, що я ніде не працюю? А те, що я кручуся біля тебе та все для тебе роблю, то це не робота?
– Щось я тієї чистоти і біганини не бачу. Що вчора зготувала, те й сьогодні їмо.
– Перепрошую! То я не людина і не маю права відпочити? Все має блистіти? Я що в Італії перед твоєю мамою марку тримаю, що вона там все вилизує? Я молода і хочу жити у своє задоволення!
Отак ми жили і з кожним роком я бачила, що він все більше і більше від мене носом крутить, а я красуня, я вам скажу. Та я як одягнуся, то з мене чоловіки погляду не зводять, а він додому приходити не хоче.
– Я можу раз прийти додому, де було б спокійно, – каже мені, – А не твої постійні претензії.
– А я маю мовчати, бо я що слова не маю. Чи як каже твоя матір, що за мною нема приданого і я маю мовчати. Я добре чую, як вона тобі телефонує, я ще вміє все складати докупи.
– Та не казала вона такого. Казала, що ти маєш трохи свій характер змінити.
– Ага, то я маю змінити характер і тобі нічого не говорити і мовчати, бо я в її квартирі живу? А ти можеш нам купити квартиру? Ні! То чого ти маєш мені вказувати, живучи на материній шиї, а я маю мовчати?
А далі свекруха набралася нахабства і давай мені говорити, що я не вмію мирно жити з чоловіком і маю трохи свій гонор припнути.
– А ви хто така, що мені маєте вказувати? Ви чимось за мене кращі? Те, що ви там миєте за європейцями, то ви чимось за мене кращі чи за моїх батьків? Через вашу квартиру я не маю втрачати гідність, а я її маю на відміну від вас!
Уявляєте, там перед всіма ластиться та усміхається, а на мені хоче показати, яка вона пані і як я маю перед її синочком стелитися.
А потім таке сказала, що я вже не могла стерпіти:
– Хоч дитину на світ приведи аби було тебе за що в родині тримати.
Ну я вже не стерпіла такому. Мало того, що я Богдана обслуговую, то ще й мною незадоволені, бо дитини нема п’ять років! І я такий зробила висновок: вони думали, що я буду для них все робити, бо вони багатші, а я виявилася жінкою з характером і не планую цього змінювати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота