fbpx

Нещодавно мені виповнилося 25 років. У мене була сім’я, здорові батьки, люблячий чоловік – все здавалося ідеальним. Але потім сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. Мій чоловік, спокійний і дбайливий, не зміг полюбити найріднішу для нас людину

Нещодавно мені виповнилося 25 років. У мене була сім’я, здорові батьки, люблячий чоловік – все здавалося ідеальним. Але потім сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. Мій чоловік, спокійний і дбайливий, не зміг полюбити найріднішу для нас людину.

Чоловік неодноразово говорив, що він не планує ставати татком. Мовляв, треба спочатку про себе думати, кар’єру будувати, машину міняти, а тоді вже, можливо, і про дитину замислюватися, але не в двадцять і точно не в тридцять. Говорив, що просто не розуміє а навіщо власне все це.

Я ж люблю дітей. Я сама росла у великій родині, тому мріяла про те, що в мене буде донька та син.

Через два роки щасливого шлюбу я відчула, що при надії. Мені навіть не хотілось говорити про це чоловікові, хоч я була на сьомому небі від щастя. Його реакція, коли мій стан став очевидним, мене неприємно здивувала.

Чоловік довго не розмовляв зі мною і, навіть вдома кілька днів не ночував, а потім сказав, що він не готовий стати батьком. Щоправда, і свати і мої тато з мамою мене заспокоїли, пообіцяли фізично та матеріально допомагати. Хоча мені хотілося б такої підтримки з боку чоловіка.

Він повністю ігнорував та відсторонився від мене. Коли ж я дізналася, що у нас буде син, я щиро сподівалася, що ця новина розтопить лід. На жаль.

Він приїхав на виписку, відвіз нас додому, а сам поїхав до друзів. Я плакала, але нічого не висловлювала чоловікові – я знала, на що йшла. Мені здавалося, що з часом все зміниться, і він звикне до малюка.

Вже минув рік. Чоловік за цей час жодного разу не взяв малого на руки. більше того, в розмовах і у відношенні до мене, вдає, ніби абсолютно нічого не змінилось і факт існування малюка просто не сприймає.

Я помічаю, що чоловік стає чужим. Мабуть, справа наближається до розлучення. Чоловік все частіше говорить, що йому не любе таке життя і він цього всього не хотів.

Наговорить він мені купу усього, а потім вибачається і просить прощення. Але кожного разу вибачати його стає все важче. В мені не залишилось місця для любові до нього.

Можливо, не тягнути це все далі, а просто піти? Але ж син… як він ростиме без батька?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page