fbpx

Нещодавно не стало моєї бабуськи, вона залишила мамі та її двом рідним сестрам однокімнатну квартиру. Через півроку настав час вступити у спадщину, і з’ясувалося, що єдиною спадкоємицею є моя мама

Я вже не знаю, чим бабуся керувалася – останнім часом вона часто нездужала і була, м’яко кажучи, не в собі. Але факт залишається фактом, і тепер я маю своє власне жило, про яке навіть і не мріяла.

Мамині сестри, звісно, обурені таким розвитком подій і винуватять мою маму в нечесності. Вони влаштували їй справжню бучу – налаштували проти неї решту родичів, безкінечно очорнюють, звинять у всіх гріхах.

Чесно кажучи, мені якось дуже не по собі. Не думала, що моя мама здатна так запросто кинути рідних сестер.

А в мами один аргумент: за її словами, вона нічого такого не зробила, просто доглянула маму до останньої миті, а якби не бабусине останнє слово, то вони з родичами все одно посварилися з огляду на їх теперішню поведінку, плюс я б залишилася без квартири. Ну дивлячись правді у вічі, то так і було б.

Але це житло, отримане за не зрозумілої для мене згоди бабусі(якщо чесно, то я просто не вірю матері, не вірю, що то бабуся усвідомлено мамі відписала), мені як було не потрібне, так і залишилося!

Навіщо мені ці «відвойовані» багатства? Чи так треба, і добробут власної дитини для будь-якої матері дорожчий за людяність? У мене своїх дітей поки що немає, тому оцінювати складно. А ви як думаєте, чи правильно вчинила моя мати, і як би ви повелися на її місці?

Вероніка, 23 роки

You cannot copy content of this page