fbpx

— Нещодавно приходив до чоловік мене, казав, що хоче розлучитися. І щоб я йшла з хати. Мовляв, його батьки її будували. А куди мені йти? Мою продали, щоб йому машину купити. Казав, возитиме нас до моря… Яке море?

Їхала до Києва електричкою. Навпроти мене сиділа жінка. На одній із зупинок підсіла до неї, певно, давня знайома. Почали вони розмову.

— То твій Петро з тобою живе? — спитала одна.

— Ні, так у Катерини і залишився.

— Катерини? Була ж Ніна! Давно ми не бачилися… Це вже до четвертої жінки пристав?

— Не просто пристав. Нещодавно приходив до мене, казав, що хоче розлучитися. І щоб я йшла з хати. Мовляв, його батьки її будували. А куди мені йти? Мою продали, щоб йому машину купити. Казав, возитиме нас до моря… Яке море? Працюю від ранку до ночі, щоб сину на навчання заробити. Якби не він, то взагалі не було б задля чого я на цій землі.

— А Петро сину не допомагає?

— Куди там! Йому молоду співмешканку забезпечувати треба. Тому й виганяє мене. Хоче хату продати…

Я слухала і думала: що за люди тепер на світі?! Якщо шукаєш меду у чужих жінок, то будь людиною. Виганяти з хати матір своєї дитини? Гірко. Так хочеться, щоб одного дня кинула його молода пасія і прийшов він шукати притулку коло сім’ї, яку проміняв на іншу. Зло, ним створене, до нього й повернеться…

Автор – Анастасія ВІРЧИЧ, м. Фастів Київської області.

За матеріалами – Українське слово.

Фото ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page