Місцеві квітникарки недолюблювали бабу Марію. Огрядна Нінка до неї гарчала:
— Я вам по-хорошому кажу: ставте ціну на квіти таку, як у всіх. Ви ж покупців переманюєте. Так не роблять…
Усміхнулась Марія. Ніби сонце пробіглось обличчям. Звела на крикливу жінку ясні очі й тихо, незлобливо перепитала:
— Чим ти, дочко, хочеш стару бабу налякати?
— От візьму зараз ваші квіти і викину на дорогу, щоб затямили закони бізнесу.
— Закони бізнесу, кажеш? Я такого не знаю. У мене, дітки, свої закони, серцем писані.
Суперечку зупинив гарно вбраний молодик.
— Скільки коштують ваші хризантеми? Ось ці — червоні… У мами сьогодні день народження. А це її улюблені квіти.
Старенька простягнула хлопцеві букет:
— Так бери. Хай мама потішиться. Бери, кажу…
Вдячно усміхнувшись, хлопець пішов. Марія довгим поглядом проводжала його високу постать. На очі набігла непрохана сльоза…
Життя її не пестило. Змалку важко працювала. Родина була велика, а Марія — найстарша з дітей. От і лягали домашні клопоти на її ще зовсім юні плечі.
Мати працювала дояркою. Доїли за тих давніх часів уручну. Корів — понад тридцять, і все це — тричі на день обійти. Марія щодня неньці допомагала, бо в тої аж руки пуxли від навантаження. Батько теж цілими днями місив ногами землю на колгоспних полях, приходив, коли вже сутеніло, втомлений і сердитий. І ніколи ніхто не приголубить, слова доброго не скаже. Іноді образа наскрізь пропікала. Заховається Марія за клуню, поплаче нишком і знову до роботи… Так і росла, мов сирота, при живих батьках. Бабця Федора, мамина мама, часто сварила дочку:
— Чого за дитиною не дивишся? Всю роботу на Марійку звалили. І тільки гир та гар до неї. Хіба я так тебе виховувала? Ти в любові купана. Хай як було важко, але й убрана ходила не згірш од інших дітей. А подивись, у чому твоя дочка ходить!
— Чого ви на мене нападаєте? Всі діти батькам допомагають. А вона ж у нас найстарша, опора…
— Все одно дитина. Забавок хочеться. А ви дітей настарали не для Марії, а собі. Бери старших хлопців із собою на ферму, вони вже чималі, теж можуть допомагати. І на обновки для Марії не скупись…
Висварить бабця Федора дочку. День-другий у хаті випогодиться, батьки навіть лагідніше говорять із Марійкою. Втім, потім все повертається на круги свої…
Та час на місці не стоїть. Виросла дівчинка. Вже й парубки стали до неї пильно придивлятися. Хоч і бідна дівка, але ж красна, мов сонце. А Марії сподобався Микита. Високий, чорнявий, очі темні, як у цигaна. Так добре й затишно було в його обiймах! Як уступив у хату зі сватами, ледь не стрибала від радості…
Прийшла в чужий дім невісткою. Свекруха гарно зустріла. Сподобалось там Марії. Хоч і роботи вистачало, та все з піснями та жартами. Жодного дня не жалкувала за отчим домом.
Народився Максимко. Чоловік на руках носив її від радості. Розпочали будівництво власної хати. За два роки Марія вже хазяйнувала у своєму гніздечку і від щастя землі під ногами не чула. У цьому домі народила ще двійко діток — донечку Ганнусю та синочка Олексія. Діти росли, клопотів більшало. Додався ще один, найскладніший: Микита став зазирати в чарку. А як хильне, то така лють на чоловіка нaпaдала, що душа в Марії у п’яти втікала. Та ніколи нікому не поскаржилась. Сумно усміхалась, ховала під великою хусткою cинці та й ішла на роботу. А там голову нахилить низенько, щоб ніхто не побачив її обличчя, і не розгинається за працею.
Навіть свекруха в розпачі розводила руками:
— Що йому таке? Звiр, а не людина. Сходила б ти, Марійко, до Катрі, хай би та карти розкинула та подивилась, що воно таке. Може, не доведи Господе, пороблено?
— Не піду ворожити. Гріх це… Така, значить, мені доля випала, — зітхала Марія.
А Микита знай собі пив-гуляв. А потім і до молодиці на іншому кутку села зачастився. Уже й сусідки Марії в очі чвиркали:
— Чи ти дуpна, що таку гaньбу терпиш? Збери у вузол його шмаття та й жени у шию. Хай знає, як жінку шанувати!
Марія мовчала. Вона хоч кілька років була щаслива завдяки Микиті. Тож хай собі буде так, як є. Може, дай Боже, отямиться чоловік…
Не сталося того, про що мріяла. Захотілось якось Микиті освіжити хмільну голову у річці. А вода була холодна, осіння… Так швидко пішов на днo, що ніхто й схаменутись не встиг.
Овдовіла Марія. Усе подальше життя присвятила дітям. Для себе не жила ніколи, бо не вміла. А діти виросли невдячні. Не цінували материну жертовність. Мабуть, через те такими були, що пестила їх без міри, ні в чому не відмовляла. А може, в батька вдалися. Хтозна… Та як повиростали й пішли на свій хліб, то до матері й дорогу забули. Старший син рано одружився, живе аж у Болгарії. Раз чи двічі на рік буває, що телефонує. Дочка вивчилась на юриста, вдало вийшла заміж. Дуже заможно живе, до Марії не вчащає. Провідає раз на півроку — та й на тому все. А онуки й узагалі не приїздять. Що ж їм у баби в селі робити? Нудитись?..
Молодший син біля одного з відомих політиків крутиться у помічниках. Певно, допомагає йому людські гроші кpасти… Марії соромно односельцям казати, де працює Олекса, але ж ті не дуpні, самі все розуміють.
Ось нещодавно телефонував, сказав, що одружується.
— Весілля справляти не будемо. Лише тісне коло людей — та й по всьому. Тож ви, мамо, не турбуйтеся, їхати не треба.
Усміхається Марія сумно: їй, бачте, в тому «тісному колі» місця не знайшлося. Та нехай! Аби дітям було добре…
Знайшла втіху в квітах. Спочатку сіяла для себе. Згодом стала на ринок у райцентр возити. Все ж якийсь підробіток, бо куцої пенсії не на все вистачає. Але ж який із Марії торгаш? Більше задаром роздасть, ніж вторгує. Ідуть до баби Марії по квіти. Бо лише від одного погляду на її просвітлене обличчя на душі теплішає. Усміхнеться, приголубить свої квіточки, мов дітей маленьких. Хто ж байдуже пройде повз? Спиняються, розпитують, що та скільки. А Марія тішиться, сяє усміхом. Бо ці ж квіти не лише на землі ростуть, а в самому серці…
Автор – Ірина ЯСІНСЬКА, Житомирська область.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
