Несподівано моє життя перевернулося з ніг на голову. І якби хтось сказав мені коли я заміж ішла, що я опинюся в такій ситуації, я б розсміялася їм в обличчя. Але давайте почну з початку, аби ви зрозуміли, як я докотилася до цього.
П’ять років тому я вийшла заміж. Мій чоловік Олег — простий хлопець із маленького села. У його родині було п’ятеро дітей, і всі вони виросли у двох крихітних кімнатках старого будинку.
Чесно, я завжди захоплювалася його мамою, яка примудрилася дати раду такій ораві дітей. Зрозумійте, нас у сім’ї було двоє. кожен мав свою кімнату. А як можна виростити п’ятеро дітей у двох кімнатах, для мене було загадкою.
Знаєте, я ж наївно собі вважала, що якщо у свекрухи багато дітей, то й до нашої сім’ї у неї просто не буде діла і часу. Як же я помилялася.
Після весілля Олег переїхав до мене. У мене була власна квартира, невелика, але затишна. Ми почали жити у тиші і спокої без непрошених порад і непотрібних повчань.
Перший рік свекруха здавалася привітною, хоча й трохи надмірно цікавою. Могла зателефонувати і довго розпитувати про наше життя. Цікавило її абсолютно все і в дрібницях. А потім вона почала влаштовувати раптові візити.
Моя свекруха обожнювала приїжджати саме тоді, коли Олег був у відрядженні. Причому ніколи не попереджала. Могла просто постукати у двері, коли я поверталася з роботи чи навіть займалася своїми справами вдома.
Та все можна терпіти, до всього звикнути, якби ж вона свої візити не перетворювала на своєрідний майстер-клас. Мама чоловіка вчила мене готувати, прибирати, прати — навіть якщо я їй прямо говорила, що робити по її не буду.
Якось вона з піною біля рота намагалась переконати мене, що борщ варять лише на свинячих кістках, і всі інші рецепти — просто єресь.
— Маргарито, як ти взагалі чоловіка годуєш? Він же з села, йому потрібна справжня їжа, а не оці твої «легкі супчики», — заявляла вона, так ніби знала чим насправді щоденно харчуємось ми.
Але то були квіточки, ягідку свекруха викотила пізніше. Якось, вона прийшла до мене на поріг з валізою і оголосила, що їй потрібен «відпочинок».
Уявіть моє здивування, коли вона пояснила, що у своєму домі в селі їй ніде усамітнитися, бо там живуть ще двоє її синів із сім’ями.
— Тобі все одно тут самій нудно, а я зможу трохи перепочити від метушні. Не переймайся я кота погодую. квіти полию. Ти можеш їхати куди хочеш. Мені треба лиш порожня квартира і тиша. — сказала вона так, ніби це була її квартира, а я тут просто випадкова мешканка.
Я ввічливо, але твердо відповіла, що не збираюся поступатися своїм житлом. Мені й на думку не спадало, що хтось може вимагати такого. Але це не зупинило свекруху.
Того ж вечора я зателефонувала Олегові, сподіваючись, що він стане на мій бік. Свекруха ж у мене залишилаь і все ходила невдоволенатим, що я нікуди не збираюсь:
— В тебе що, подруг немає що живуть далеко, чи до батьків не хочеш. Господи, я так багато прошу? Дай мені тиждень хоча б побути наодинці із собою. Та поїдь ти кудись, зрештою.
Одна відповідь чоловіка приголомшила мене:
— Мама має рацію. Їй потрібно відпочити. Ти ж могла б поки що поїхати до подруги чи кудись на вихідні. Ну правда – захотілось їй раз на все життя самоти і спокою. Подаруй їй той відпочинок, невже так важко.
Мені буквально винесло ґрунт із-під ніг. Я запитала, чи й справді вважає нормальним те що я повинна залишити власну квартиру, аби його мама могла «усамітнитися».
— Ну, вона ж моя мама, — протягнув Олег. – та й що тобі вартує усього тиждень погуляти?
Я кинула слухавку і вирішила, що не дозволю свекрусі командувати моїм життям. Наступного дня вона почала збирати свої речі після моїх наполегливих прохань, але не обійшлося без сцени:
— Олега не буде вдома ще кілька днів, а я що, повинна повертатися в той тісний будинок, де мені навіть присісти нікуди?
Мені було неприємно, але я не збиралася поступатися. Вона таки поїхала, але на тому не скінчилась та вистава. Коли Олег повернувся з відрядження, він зібрав свої речі і сказав, що їде до матері.
— Якщо ти не можеш проявити трохи поваги до моєї сім’ї, то я не бачу сенсу залишатися тут, — сказав він ображено.
Я стояла посеред вітальні, намагаючись зрозуміти, як узагалі так скластись могло. П’ять років шлюбу, і ось, будь ласка, валізи на порозі.
Минуло кілька тижнів, і я досі намагаюся оговтатися від того, що сталося. Якщо чесно, я й досі у голові не можу скласти все до купи.
Часто задаю собі питання: а може то я не права? Що якщо мені потрібно було не ставати на принцип а справді піти на зустріч матері мого чоловіка?
А чи квартира моя і з якої то радості я повинна була б іти “гуляти” на той тиждень?
От поясніть мені, хто в цій ситуації не правий, і чи існував інший шлях вирішення? Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
