Мій чоловік Анатолій рано пішов з життя. Одружилися ми вже немолодими, та з дітьми не спішили, до батьківства вирішили підготуватися відповідально: закінчити в квартирі ремонт, облаштувати дитячу кімнату, потім удвох відпочити на найкращому курорті світу… Гадали, що все встигнемо, хоч мені вже сповнилося тридцять, а Толику – тридцять сім. Та доля внесли свої корективи.

Два роки спільного життя були схожі на казку про принца й принцесу. Та одного вечора Толя не повернувся з роботи. Він працював на нафтопромислі. Коли став почуватися недобре, викликали «Швидку», та вчасно дістатися до бурових свердловин не змогла.

Я відчувала, що відтепер залишуся одинокою на все життя. Він кохав мене за добру душу, веселу й легку вдачу, не звертав увагу на мою ваду, чим позбавив мене комплексу недосконалості, підняв мою самооцінку. Жаль, що не встигла подарувати йому сина або доньку і другого такого чоловіка більше не зустріну. Тож я всю свою нерозтрачену материнську любов дарувала єдиній племінниці та похресниці Софійці.

Мою старшу сестру Олену, зовсім ще юну красуню, покинув чоловік, коли її донечка була маленька, та й подався в далекі світи. Відтоді ні слуху, ні духу. Тож я допомагала сестрі, як могла. Наша Сонечка здобула гарну освіту й зустріла хлопця Арсена, який нам зі сестрою також припав до душі. Але його мати, Людмила Антонівна, ще під час знайомства, поводилася холодно, здавалося, вона ледь приховує неприязнь. Зате його батько, Микола Петрович, розпливався в усмішці, багато жартував і тільки завдяки йому атмосфера ставала теплішою, зникала ніяковість і напруженість.

Щоправда, Людмилі могло не сподобатися, як її чоловік упадає біля свахи, а та поводиться з ним, не як із майбутнім родичем, а як із залицяльником, на якого покладає певні надії.

Видно, що майбутній свасі хотілося б заможнішої невістки. Їхній сім’ї бракувало хіба що пташиного молока, але ж для багатіїв головне, щоб статки прилипали до статків. Можна було здогадатися, що наша Соня пані Людмилі була не до вподоби, і що вона могла чинити тиск на сина. Але все ж весілля відбулося.

Арсен розраховував привести молоду дружину в батьківську розкішну квартиру. Після забави він посадив Софійку в своє авто, і вони приїхали до нього. Під час сніданку свекруха, дивлячись тільки на невістку, сказала, що питання про життя під одним дахом з ними не обговорювалося, тож хай від завтрашнього дня шукають собі житло. Подружжя було ошелешене її словами, тато мовчав. Залишатися в батьків у свій перший день сімейного життя вони не змогли і поїхали до Олени, але не відважилися сказати мамі, що не мають де жити.

Погостювавши, пара вирішила провідати хресну, тобто мене. Я надзвичайно зраділа їм, а дізнавшись про їхню проблему, здивувалася, як це ми на заручинах забули порушити це найголовніше питання і запропонувала молодятам залишатися в мене, бо в сестри квартира не розрахована на дві сім’ї, а я буду надзвичайно рада віддати їм кімнату.

Роки самотності далися взнаки, але й проживання з молодими не принесло радості.

Я ніколи не втручалася в сімейні справи, тільки запитувала, що приготувати на вечерю. Відповідь: вони самі щось зготують. Коли заходила на кухню води напитися, молоді раптово замовкали, ніби обговорювали якісь секрети, переглядалися, своїм виглядом ніби показували, що я тут зайва. Я почувалася ще самотнішою, але тішила себе думкою, що допомагаю рідним людям.

Якось зателефонувала Людмила Антонівна, щоб негайно приїхали. Вона посварилася з чоловіком, і він пішов з дому, на дзвінки не відповідав. Арсен і Соня примчали підтримати маму. Та цього Людмилі виявилрся замало, вона почала благати сина залишитися в неї, мовляв, коли батько повернеться, щоб поговорив з ним по-чоловічому, а невістка хай їде додому, бо тітка скучатиме без неї.

Софійка старалася не показувати образу. Вона поспішно вийшла, сіла в першу ж маршрутку і поїхала до мами. Після дзвінка двері не відчинилися, тож вона відімкнула своїм ключем. На кухні лунали голоси, чоловічий видався знайомим.

Він належав її свекру.

– Микола Петрович прийшов полагодити кран, – відповіла Олена на німе запитання дочки, – він учора загостювався в свого друга і переночував у нього. А так як той живе в сусідньому під’їзді  вирішив заглянути до мене, тим більше, що субота, та й помітив, що в мене несправна сантехніка.

– Так, Сонечко, бракує тут чоловічої руки, – сказав він, – роботи – непочатий край, тож гріх любій свасі не допомогти.

Забувши образу, Софійка хотіла зателефонувати Арсену і повідомити, що з татом усе гаразд, але мама зупинила її.

– Доню, будь ласка, не кажи Арсену, що бачила тата. Він зразу ж розповість своїй мамі, а вона надзвичайно ревнива, і я не хочу, щоб Людмила влаштовувала Миколі сцени через те, що допоміг мені.

– Добре, мамо.

Мені Софійка все розповіла й задумалася:

– Тітко Галю, то, виходить, я брехатиму чоловікові?

– Роби, як знаєш, – я не знала, що порадити.

Через годину примчав Арсен, збуджений, роздратований.

– Уявляєш, явився мій блудний батько. Де був, з ким був, не каже. Але ж мама не відстане, тож він промимрив, що покохав іншу. Уявляєш?! Чоловікові скоро п’ятдесят стукне, а він …покохав, – перекривив Арсен, – недарма кажуть, сивина в скроні – біс у ребро.

– Та не закохався він, – не витримала Соня, – а приїхав до моєї мами відремонтувати сантехніку. Але не кажи своїй мамі, щоб вона казна-що не придумала.

– Що? Чого ти мені зразу не кажеш? І чого це я маю від мами приховувати?!

Це була перша суперечка молодого подружжя. А далі пішло-поїхало: то сваряться, то миряться, то не розмовляють.

Софійка вирішила поставити тому край, зібрати родину на святкове застілля, ще й сказала, що має для всіх нас сюрприз, і відтепер запанує мир і злагода. Я гадала, що тим сюрпризом буде премія, яку вручили їй як найкращій молодій спеціалістці.

Олена взялася допомагати доньці, ще й запропонувала їй залишатися з гостями, а вона сама подаватиме  страви. Микола Петрович поставив на стіл пляшку дорогого напою, але наказав синові доглядати за дамами, а сам услід за Оленою почимчикував на кухню відкоркувати пляшку. Людмилі це не сподобалося. і вона, ледве витримавши кілька хвилин, подалася на кухню, а там зчинила лемент, мовляв, чоловік геть утратив розум і залицяється до Олени, а та тільки рада.

Арсен, замість заспокоїти маму, почав дорікати тещі.

– А ви, Олено Михайлівно, гарно влаштувалися: дочку видали заміж у порядну родину, а самі хочете ще й сім’ю розбити, батька на собі оженити. Ну й ну!

– Не вказуй, що мені робити, – огризнувся Софійчин свекор, – так, між нами зав’язалися стосунки. А з твоєю мамою ці двадцять п’ять років були для мене великчезним випробуванням, тільки тепер я пізнав справжнє щастя.

Микола Петрович поспішно вдягнувся і вийшов.

– Софіє, мамо, підемо й ми, – скомандував Арсен, – ноги моєї тут більше не буде.

Соня слухняно почала збирати речі, не дивлячись нам у вічі. Ми з Оленою подумали, що втратили її для нас як дочку й племінницю, але помилилися.

Не пройшло й тижня, а наша Софійка вже встигла відчути свекрушину «ласку»: та з невісткою майже не розмовляла, на запитання відповідала так, ніби цідила крізь зуби ті декілька слів. Свекор був набагато привітнішим, але нікому не потрапляти  на очі. Найприкріше для молодої жінки була бачити, наскільки змінився Арсен, вдавав ображеного, ніби дружина була в чомусь винна.

Врешті, Софія не витримала такого ставлення і нишком покинула квартиру свекрів, щоб повернутися до мами. Та вона не зауважила, що кілька годин перед нею з дому вийшов Микола Петрович. Олена була вдома, тож зразу відчинила дочці, почувши дзвінок у дверях..

– Вибач мені, мамо, що я повірила тоді свекрусі і пішла з ними, – ледь стримувала сльози Софійка, – не можу я порозумітися з нею, та й Арсен виявився справжнім мамієм. Він настільки змінився, що я просто не впізнаю його.

Нізащо не повернуся туди, мамо.

– Заспокойся, доню, пішли на кухню, пообідаємо, поговоримо.

– Ти ж мені допомагатимеш із дитиною? – Софія вперше виявила свою таємницю, якою мала поділитися з ріднею того дня,коли готувала сюрприз, але все пішло шкереберть.

– Та тут така справа, донечко… – збентежено почала Олена, та в цю мить на кухню у домашніх капцях зайшов Микола Петрович. Виявляється, він був у кімнаті, переодягнений, як у себе вдома.

– Я все зрозуміла, – Софія, не попрощавшись, швидко вийшла.

Повернувшись до мене, племінниця дала сльозам волю, мовляв нікому вона з дитиною не потрібна. Я наважилася зателефонувати Арсенові і попросила прийти.

Виявляється, він уже знав про рішення батька піти з сім’ї та переїхати до Олени, та й сам вирішив розлучитися, бо яка теща, такою й дружина виявиться, бо якщо тато покинув маму, то він, єдиний син, мусить її підтримати і не залишати наодинці. Добре, що цього не чула Софійка.

Коли Арсен усе-таки прийшов, я покликала його в кімнату, де донедавна мешкало подружжя, і прямо запитала, чи знає він, що стане батьком. Хотілося побачити реакцію цього маминого синочка. І, направду, Арсен був вражений моїм повідомленням, але ні радості, ні незадоволення я не помітила. Що б він вирішив, не знаю, бо пауза затягнулася, і вона навряд чи свідчила про його намір бути з дружиною.

Несподіваний дзвінок у двері перервав незручну мовчанку. Ми нікого не чекали. Софійка швидше вийшла з моєї кімнати і перша пішла відчиняти. Це були Олена й Микола. Радості від цього візиту ні в кого з нас не було.

– Зачекай, Софіє, не відвертайся, – попросила Олена, – ми прийшли поговорити.

– Арсене, сядь, – скомандував Микола, – буде розмова.

– Ми вирішили з Миколою Петровичем нічого не змінювати в нашому житті. Щастя наших дітей і майбутнього внука чи внучки набагато важливіше, ніж наші почуття.

– Я повертаюся додому, – пообіцяв Микола Петрович, – але змушений сказати, що характер моєї дружини настільки важкий, що Софійці непереливки буде з такою свекрухою. А молоді повинні жити і виховувати дитину окремо від батьків.

– Миколо, – я перебила його монолог, – я можу переїхати до сестри, а молодята хай живуть тут.

– Ні, – заперечив він, – є в мене на прикметі одна квартира, поки що однокімнатна, бо справи на фірмі в мене не настільки добрі, щоб дозволити собі щось краще, та син мій гарно заробляє, то зуміє з часом придбати більшу.

Все ніби добре закінчилося. Про намір Арсена розлучитися я нікому не сказала. Пара проживає неподалік від мене. Я ні про що Софійку не розпитую, але якісь сумніви щодо Арсена заповзають у душу. Як ви думаєте, чи є в мене для цього підстави.