Поліна неквапом заходила до кухні, тримаючи в руках рахунок за комунальні послуги. Вона дбайливо поклала папірець на стіл, видихнула й поглянула на Нестора, який сидів, зсутулившись, і крутив у пальцях куток серветки.
— Несторе, знову всю зарплатню віддав? — спокійним голосом промовила вона, хоч відчувала, як усередині наростає хвиля невдоволення. — Ми ж домовлялися відкладати. Ти обіцяв, що почнеш заощаджувати.
— Поліно, — відказав він, зіщулюючись від власних слів, — ти ж сама говорила, що мамі складно. Їй потрібні ліки, а Даші затримують зарплатню. Як я міг відмовити?
— Затримують? — дівчина поклала рахунок на стіл. — Несторе, ти три роки, як мій чоловік, — нагадала вона. — У нас із тобою своя сім’я, свої рахунки, власні плани. Ми хотіли стати батьками, ти хіба забув?
— Не забув, просто зараз мама й сестра без мене пропадуть, — пробурмотів він.
— А ми? Ми теж маємо гроші з неба? Чи наша сім’я для тебе не така важлива? — Поліна злегка підвищила голос, та одразу ж узяла себе в руки. — Знаєш, ти звеш мене дружиною, а на ділі виходить, що я лише банківська картка.
— Не кажи так, — спробував заспокоїти її Нестор. Він підвівся, бажаючи обійняти Поліну, але вона відступила.
— Досить, я більше не можу. Мене виснажує відчуття, що лише я все оплачую, покриваю наші спільні витрати, а ти замість допомагати мені — підтримуєш геть іншу родину. Ти пам’ятаєш, що твоя мама мені сказала? «Син має утримувати сім’ю». Але я теж твоя сім’я, хіба ні?
Він мовчав, і вона пішла з кухні, аби не влаштовувати сцен.
Їхнє знайомство сталося три роки тому. Вона була успішною менеджеркою в міжнародній компанії, він — майстром-автомеханіком, що приїхав із невеликого містечка.
Поєднало їх щире захоплення подорожами. Спочатку все видавалося ідеальним: романтичні прогулянки, розмови про майбутнє. Поліна й не помітила, як почала охоче ставитись до того, що Нестор допомагає матері й сестрі. Вона сприймала це як благородний жест. Але після весілля все змінилося.
Нестор почав віддавати їм майже всі свої заробітки, а згодом почав просити гроші в Поліни навіть на бензин і щоденні витрати. Спочатку вона погоджувалася, адже свекруха була жінкою не здоровою, а сестрі Даші — кошти на дитину.
Проте з часом, підрахувавши суму витрат, Поліна аж сіла: вона фактично сама утримувала себе й чоловіка.
Минув деякий час і Нестор наче схаменувся. Він почав відкладати потроху, як обіцяв. Поліна дуже сподівалася, що стосунки налагодяться. Та одного разу вона, повернувшись із роботи, застала Нестора за телефонною розмовою.
— Добре, мамо, я зрозумів. Звісно, допоможу. Не хвилюйся, — промовив він ледь чутно, але Поліна підслухала все до слова.
— Це ти з матір’ю? — запитала вона, перервавши тишу в кімнаті.
Нестор повернувся, на його обличчі читалися збентеженість та провина:
— Поліно, в тітки Ліни на попіл перетворився дім. Мама говорить, що вони залишилися без нічого. Ми мусимо допомогти.
Поліні аж в очах потемніло. Вона знала тітку Ліну, яка завжди була приязною до Нестора.
— Гаразд, — зітхнула Поліна. — Якщо це дійсно так, допоможемо, але лише цього разу.
Нестор полегшено всміхнувся й обійняв її:
— Ти найкраща, дякую.
Наступного дня вони переказали необхідну суму. Поліна відчула, що зробила добру справу. Проте ця впевненість тривала недовго.
За кілька днів Поліні зателефонували з невідомого номера. Вона взяла слухавку й почула доброзичливий голос тітки Ліни:
— Поліночко, доброго дня! Як ви з Нестором? Давненько не бачились, приїздіть до нас у гості.
— Доброго дня, — привіталася дівчина. — А як ваш будинок? Куди ж їхати, як таке сталось?
— Що сталось? — здивувалася співрозмовниця. — Нічого такого, дякувати Богові. Ми щойно завершили ремонт, розширилися. Чекаємо вас у гості, покажу наші оновлення!
Поліна аж сіла від несподіванки:
— То все ціле? І грошей ви не просили?
— Звісно, ні, — розсміялася тітка Ліна. — У нас усе гаразд.
Попрощавшись, Поліна довго сиділа з телефоном у руках. Як же ж так: свекруха вигадала всю цю історію, щоб знову отримати гроші? Ця думка холодним струменем пройняла її.
Коли Нестор повернувся, вона зустріла його біля дверей. Вигляд у неї був такий, що він одразу збагнув: щось трапилося.
— Виявляється, твоя мама нам сказала неправду, — почала Поліна без роздумів.
— Що ти маєш на увазі? — занепокоєно перепитав він.
— Мені телефонувала тітка Ліна. У неї нічого з описаного твоєю матір’ю не було не було. Тобто ваша історія — чиста вигадка. І ти не знав? Чи знав?
Нестор застиг.
— Не може бути. Мама б так не вчинила.
— Проте вчинила. І ти їй допоміг, навіть не перевіривши інформацію!
Він намагався виправдатися, однак його слова не йшли далі «пробач» та «не знав». Поліна відчула, що її сумніви таки мали підгрунтя.
Наступного дня свекруха знову звернулася по кошти, вже для себе і Даші. Коли Нестор переказав їй це «прохання», Поліна втомлено похитала головою:
— Тепер що, вони знову без копійки? Несторе, невже ми постійно мусимо покривати їхні витрати?
— Але це ж моя родина.— почав був він.
— Я теж твоя родина, — перервала його Поліна. — І я вважаю, що треба сказати їм «ні».
Він розгублено опустив погляд. Але свекруха не забарилася: сама зателефонувала Поліні й почала дорікати, що та «не дозволяє» синові допомагати «справжній сім’ї».
— Досить, — урвала її Поліна й поклала слухавку. Їй було вже байдуже до скарг свекрухи.
Нестор насуплено знизав плечима:
— Мама просто хвилюється, ти ж знаєш.
Поліна глянула на нього:
— Ти взагалі розумієш, що твоя мама й сестра відверто тебе використовують, а ти їм підігруєш? Мабуть, я не така важлива?
Він мовчав.
Невдовзі сталася ще одна подія, яка переповнила чашу терпіння Поліни. Одного дня вона застала свекруху у їхній квартирі. Та прийшла і перебирала речі у шафі, доки нікого не було вдома.
Вечір перетворився на з’ясовування стосунків. Поліна заявила Несторові:
— Це вже занадто. Я заміню замки.
Нестор зблід, він благав почекати, запевняв, що мати не хотіла лихого. Та Поліна вже прийняла рішення. Увечері свекруха з’явилася, мовчки кинула ключ, дивлячись на невістку з неприхованою неприязню:
— Ось твої ключі. Вважай, що ми більше не маємо нічого спільного.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Нестор намагався заговорити:
— Поліно, навіщо так? Вона моя мама.
— А я хто для тебе? — уточнила вона, відводячи погляд. — Досить. Я збираю речі й їду у відпустку. Коли повернуся, сподіваюся, ти зі своїми речами зникнеш із моєї квартири.
Він отетерів:
— Ти серйозно?
— Так. Я більше не готова тебе утримувати. — Вона спокійно дивилася на нього. — Ти вже зробив свій вибір, тепер я роблю свій.
Наступного ранку Поліна вирушила на потяг, відчуваючи водночас і сум, і полегшення. Вона довго дивилася у вікно, де пропливали поля та ліси, думаючи про те, як, виявляється, легко повернути собі свободу й повагу до себе, якщо ти готова сказати «досить».
Вона зітхнула, вдихнула свіже повітря — і вперше за багато місяців їй стало дійсно затишно.
Головна картинка ілюстративна.
