“Невдячна” – навіть мама рідна мені ті слова каже. Ніхто не розуміє, як то я у такому стані важкому могла покинути свого чоловіка. Кожен мені нагадує і про шлюбну обітницю і про мої обов’язки. Так, я залишила свого немічного чоловіка на його літню матір і впевнена, що ви б зробили те ж на моєму місці.
Заміж я виходила у 25. Вік уже досить таки свідомий і ми з Дмитром ще й до шлюбу три роки зустрічались. Рішення про одруження було виваженим і обопільним. Ми обоє хотіли сім’ю, дітей і власний дім.
Одразу після одруження почали складати гроші на власний куточок. Їздили на заробітки, складали гривню до гривні. Купка росла, а з нею і наші бажання. Якщо спочатку нас би й в рідному селі дім улаштував, то за два роки ми вже хотіли придбати будинок у містечку нашому районному, а за п’ять – у столиці.
Однак, все ніяк у нас із придбанням не складалось. Уже я на восьмому місяці була, а доходило до смішного просто, бо ж ніби як уже й домовились і готові були гроші занести, а ой і угода коту під хвіст.
Лиш пізніше мені дійшло, чого то так нас відводило і я була щиро вдячна за те, що обставини нам не дали придбати будинку того.
Наш первісток з’явився на світ не надто здоровим. Добре, що були ті гроші і ми могли вкласти їх у здоров’я малого. Власне, саме завдяки тим накопиченням Андрійко тепер ходить і говорить і про колишні негаразди хіба я згадую і здригаюсь.
З домом не склалось, ми орендували житло. Моє життя було присвячене сину, адже день наш було розписано по хвилинам. Я возила його до спеціалістів, в басейн, на реабілітацію. Звісно, про те, аби працювати і мови не було.
Для мене то було зрозуміло і обгрунтовано, я не бачила інших варіантів у той період, але не Дмитро. Все частіше він почав закидати мені, що я лиш прикриваюсь потребами нашого сина, аби не йти на роботу.
— Ти чого у холодильник зазираєш? – гарикнув мені одного разу, – Думаєш там є щось твоє? А клала що?
Потім він сів і вирахував скільки ж я на ту спільну нашу купку грошей поклала і забрав свою частку. Сказав, що віднині ми будемо жити, як цивілізовані люди – окремими бюджетами.
Знаєте, я б тоді пішла, але була у такому стані, що й не пояснити не можу. Мала дитина на руках, вічні поїздки, розмови з професорами, процедури. Не приведи Боже, але хоч і була я сама у тому всьому, однак залишитись ще й без чоловіка не хотіла, просто не могла.
Коли я виносила на ті рятівні процедури все, що мала, чоловік відмовився оплачувати щось. Я просто жила із цією людиною в одній квартирі і все. Ми харчувались окремо, жили кожен своїм окремим життям. Я трималась за світ завдяки небайдужим людям, а чоловік – гарному заробітку.
Смішно це усвідомлювати, але саме завдяки чоловіку своєму я нині маю роботу і заробіток хороший. Так, саме його не бажання розуміти нашу ситуацію і підштовхнуло мене до пошуку роботи і заробітку. Нині я майстер маникюру і фрілансер. Робота дозволяє мені і робити і заробляти.
Нині я розлучена жінка, пішла, як тільки зрозуміла, що можу забезпечити себе і дитину, як тільки идо мене дійшло, який я груз несла на на собі одна а чоловік і не чоловік мені і ми давно вже не є парою.
А через місяць після того, як я забрала речі із квартири де ми із чоловіком жили, він не впорався з керуванням на слизькій дорозі. Мені зателефонувала розгублена свекруха і попросила, аби я приїхала у стаціонар, бо вона не знає, як бути і що робити.
— І не чекайте, мене не буде, – сказала я прямо, – Він мені чужа людина, навіть не сусід уже.
Ох, що нині робиться! Мама моя, рідні і знайомі повстали проти мене. Зі мною не розмовляють, а якщо і починають, то тільки повчають, бо ж я вчинила так не гідно.
— Але ж він батько твого сина. Ви через стільки разом пройшли? – кажуть мені.
Однак, я не маю наміру повертатись і ставати за няньку Дмитру. Свій вибір він колись зробив, тож до мене ніяких питань. Хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
