Невістка думала, що перехитрить мене й цього разу, але я вже не мала ілюзій щодо сина, тому й скористалася тим, як вони собі запланували. Ну, я теж з тих мам, які все дітям, але в результаті де я опинилася?

Був у мене син і власна двокімнатна квартира, чоловік пішов до іншої жінки і не давався більше чути, тому я ростила сина сама. І так, все для дитини і в останню чергу для себе – ось так я жила до шістдесяти років, а потім якось пелена спала.

Ні, все починалося дуже повільно, поволі, ненав’язливо і так, що наче все так і має бути. Наприклад, привів син невістку до хати, а куди ж іще приведе, коли обоє без житла? Невістка щебетала біля мене і я не могла натішитися, що така лагідна дружина у моєї дитини.

І якось так сталося, що пішли вони приватизовувати квартиру і я наче власник квартири, але не прописана.

– Та щоб потім менше клопоту було з переоформленням, – каже невістка і син головою киває.

Ну, наче правильно, все ж дітям, мені ж уже п’ятдесят, що там того життя лишилося, а копійку треба берегти, а не по конторах носити.

Працюю, онуків бавлю, готую їсти і прибираю – я ж бабуся, де всі букви великі. І ось діти підростають. А невістка вже фиркає, що їй місця мало, що я щось не те її взяла і не туди поставила.

Я тоді аби не починати колотнечу, як завжди, поїхала в село, в батьківську хату, там і саджаю все і потім їжджу то поливати, то урожай збирати. І цього разу взяла відпустку і провела два тижні в селі, відпочила душею і за сумки та додому.

Я двері відкриваю, а вони такі здивовані, що я приїхала, думали, що я взагалі там лишуся чи що. Але далі я до себе, а там перестановка – в дітей нові ліжка і столи, а моє ліжко біля самих дверей, шафи моєї нема і лиш крісло для одягу…

– Ваша шафа купа місця займає, я одяг перенесла на антресолі і ось тут поличка в коридорі, – каже невістка.

Я на сина, а він лиш очі опускає. Отак, мати виховала, а тепер має сама собі думати, де має вступитися.

Мені було лиш кілька місяців до пенсії і я усвідомила, що не маю ніякого запасу, бо я все витрачала на сім’ю.

А далі вже котилося і не спинялося:

– Що це таке? Мати твоя нічого в хаті не робить, а я мушу за всіма прибирати та готувати? Я вам що, наймичка?

– Важко, мамо, вам хліб в хату принести? Гроші з собою не заберете.

– Що ви знову ту хустку пов’язали на голову? Не так вже й діти галасують!

Ледве я дочекалася пенсії і тоді в село, хоч і на зиму їхала, але нічого мене не спиняло. Прийшлося розібрати стайню, бо не мала я дров аби опалювати хату, добре, що хоч піч була ще справна. І отак я в холоді перебула зиму і не одна сльоза мені котилася, але до кого було йти по справедливість?

Але роки йдуть, син приїжджав кілька разів з дітьми, а далі вся делегація їде – бачте, дуже вже в мене гарно, просто без вигод, але вони тому раду мають:

– Мамо, скоро хлопці й самі невісток приведуть, а ми до вас в село переїдемо. Тому ми вирішили, що тут побудуємо нову хату, але аби не робити новий план, то буде на місці старої? Що скажете?, – посміхається мені невістка, – І всі разом будемо жити, як колись?

На цих словах мені стерпли ноги, але я кажу:

– Добре, будуйте.

А сама до хати пішла та папери на хату взяла і переховала, думаю, що вже вдруге так не попадуся і як вони поїдуть, то понесу до сусідки на сховок.

За два роки виросла на місці моєї глиняної хати нова з цегли і з усіма вигодами. Я поки в сусідки жила, а далі вже перенесла речі в нову кімнату і бачу, що невістка не вдоволена:

– Ми той бік хотіли і нащо вам так багато місця? Ми вам ось цю маленьку планували дати і вихід окремий вам зробимо.

– От що, Віто, – кажу я їй, – Ви собі запишіть десь на видному місці, що хата на мені і як не будете мене добре доглядати, то відпишу кому захочу і вже ви мене так не обкрутите, як з квартирою. Тому добре думай, як ти до мене маєш говорити.

А син що, спитаєте? Та очі додолу і все. А я вже свого не попущу.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page