Невістка моя пішла із сім’ї та ще й каже, що зробила це саме через мене. Бачте, не подобається їй, що я свого чина захищаю і не даю їй ним керувати, як та хоче. Ще й маму свою до усього цього преплела. Каже, що моє втручання у сім’ю ще б терпіла, а от мій вчинок по відношенню до свахи, не простить.

Мій син довго холостякував. Все ніяк у нього пари не знаходилось. Я вже й плакала і до ворожок їздила, а а ті казалаи в один голос, що його доля “на порозі”. Але на той поріг він став аж у сорок два.

Уляну він на роботі зустрів новій. Така дівина гарна, моторна і я бачила, що Тарас мій з нею щасливий. А як я тішилась у них на весіллі. Мої подруги онуків оженили деякі, а я лиш на весілля сина потрапила. Ото щастя мені було.

Приїздили вони до мене часто. Наводили порядки, допомагали. ніяк я на них нарадітись не могла перший час. ну а потім стала помічати, що Уляна надто напосідає на сина мого. Ну справді, приїхали вони у п’ятницю ввечері, він друзям телефонує, зустрітись хоче, а вона в позу: “Або всі сюди йдіть, або мене з собою бери. Самого не пущу”.

Ну? Скажіть, ви б змовчали? Ну куди їй у гараж, що там робити? А хіба він часто може відпочити от так, як вдома. Ну прийде під ранок, ну поконозить трішки. Так він засне через годинку і все одно наступний день вихідний.

От я й кажу Уляні, аби добрішою була до чоловіка. пояснюю. що так не можна. А вона мені одне – не втручайтесь, то наша справа. ну а як я маю не втручатись, як моєму сину дозвілля зіпсувати хочуть?

Не йде Тарас нікуди, ходить два дні, мов хмара та. А все чого? Через жінку.

Ну або ляже спати вдень, а вона до нього: “Вставай, треба сіно скласти швидко і дрова попиляти”. Я в такі моменти мало не плачу. Ну що ми самі того сіна не складемо з нею. А дровця теж можна без нього перепиляти, он у сараї пилка “дружба” є. Чого його будити намарне?

І от так у нас завжди. як вони приїздили. А це все рідше і рідше навідуватись стали. Я, звісно ж, сама усієї роботи не втну, тож зателефонувала до сина запитати, коли чекати. Відповідь мене ошелешила – не приїдуть вони скоро, бо Уляна, як виявилось, до мами своєї їздить тепер.

Сваха – жінка мого віку. Нам обом по 65. Але, якщо я ще живчиком тримаюсь, то вона каже, що вже стара геть і немічна. Ну так, є у неї ще змолоду негаразди зі здоров’ям. Там і ноги ледь переставляє, ну і моторчик часто підводить. на моїй пам’яті тричі ледь на той світ не пішла.

Так от, нині Уляна увесь час вільний у матері своєї. Сама їздить туди, ще й сина мого забираї. Бачте, сама не впорається, треба й його туди везти.

Ну я потерпіла місяць, другий. А потім і терпець урвався. Телефоную свасі і запитую, куди це годиться? Чого вона себе так поводить, хіба ж так можна? Ну вже совість треба мати, дати дітям жити спокійно. Ну як так, що вони і відпочити нормально не можуть, мусять їхати до неї постійно.

А потім сина набрала, поговорила з ним серйозно, ояснила, що так не повинно бути. Не мусить він туди їздити, а тільки по-бажанню. Бо нащо було женитись, якщо жінка його як силу робочу тримає.

А тепер оце невістка пішла із сім’ї. Каже, що через мене.

А я вважаю, що вини моєї ну ні крапельки. Я мама і поки дихати можу, свого сина не дам ображати.

Ну скажіть, хіба ж я не права?

Тетяна Є.

26,05,2023

Головна картинка ілюстративна.