Син мій заходився і я це йому вже сто разів казала і пропонувала різні варіанти, але він вперся, що ще має час.
– Дитино, тридцять сім тобі років! То вже ти заходився до краю. В твоєму віці вже дехто й другу жінку має, а ти ні одної!
– Мамо, я хочу аби була одна і на все життя.
– Дитино, а я хіба того не хочу? Тільки вже якось поспіши!
Мій Віталик такий мовчазний хлопець, тому не має того підходу до жінок, як то жінки люблять, щоб словами обгортав, наче пуховою ковдрою. А мій прийде, пару слів скаже і все. Я те знаю, бо не одну дочку своїх подруг з ним зводила. А вони вже матерям жалілися, що він скаже кілька слів і все, сидить та мовчить і отаке побачення.
– Сину, що ти говорити не вмієш, що ти мене перед подругами конфузиш?
– Мамо, а про що з ними говорити?
Ой, ну про що з жінкою говорити? Та про неї саму – яка вона гарна і яка розумна. Вчи, вчи і нема з ким в люди вийти!
І ось нарешті довгоочікувана звістка – на неділю знайомство з батьками нареченої і самою нареченою!
Я аж на голках, бо нічого не знаю про неї, окрім імені – Оксана. Що батьки купили їй квартиру і вона має добру роботу. Все.
Ну, мій Віталик теж при квартирі і машині, тому я не бідна родичка і себе на сватанні вестиму відповідно.
Звичайно, що хотілося б якусь дівчину до двадцяти п’яти років, щоб і скромна, і господиня гарна, щоб дітей хотіла, а не ото жити «заради себе».
День знайомства, я купила торт, дорогий, прийшла вчасно, як вихована людина, щоб син за мене не червонів. Коли ж невістка відкрила двері, то я зрозуміла, що таки мені прийдеться червоніти за вибір сина. Ніяка. Що він в ній знайшов – я поняття не маю. Ну, ні ззаду, ні з переду.
Я чесно себе тримала в руках, чемно розпитувала, скільки їй років, які у неї погляди на життя, а сама за кожну відповідь сина під столом ногою – «Отямся!».
А той наче причарований, лише усміхається та ногу від мене ховає.
Коли ж вона сказала, що має п’ятирічного сина, то я промахнулася і попала по нозі не Віталика…
– Бачу, ви маєте питання щодо моєї дитини, – каже вона.
– Так, маю. Бо я виростила єдиного сина не для того аби він на чиюсь дитину свої гроші витрачав!
І тут вона як почне, що я втратила дар мови! Так повернути?
– По-перше, то не ваш син мене обирає, то ми з моїм Ігорчиком дивимося чи підходить нам Віталій. У нього якраз випробувальний термін і поки ми всі дуже задоволені. По-друге, я невід’ємна від мого сина і якщо беруть заміж мене, хочуть забезпечувати мене, то мається на увазі і моя дитина. А, по-третє, я сама непогано заробляю і не маю потреби жити з кимось заради зарплати в десять тисяч гривень.
Оце характер! Мій син заробляє більше, звичайно, але раз він так вперся, то хай має науку. Вже дорослий. Вже не можна кропиву взяти і розуму навчити.
Живуть наче добре. Я туди рідко приходжу, бо та Оксана наче пригощає, але так, що шматок в горло не лізе та й на все у неї своя думка. А син замість того аби прийти до матері та побути, погомоніти, все там і там.
Квартиру свою здає, бо Оксана зі своєї переїжджати й не думає. Я ж кажу – з характером і що мені робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
