Невістка не стала ні в чому розбиратись, а просто вискочила з хати надвір і побігла чимдуж селом. я за нею, адже в такому стані куди їй? Однак не з моїми колінами. Уже за дві години дзвонила сваха і волала на всю. Для тих двох жінок не існувало ні сірого, ні чорного, ні білого. Вони усе зрівняли і перемісили. Однак, винний мій син, а от сльози ллємо ми із чоловіком.
Марина кохала мого сина, тут і говорити немає про що. Так уже годити, так на руках носити, та танцювати з бубнами довкола чоловіка, може тільки закохана жінка.
Ну а Сергій мій і дивитись на дружину бажання не мав. Не люба вона була йому ніколи. Ще на весіллі я за ним назирці ходила, бо він усе норовив із того збіговиська втекти. Не хотів він отого всього, але вибору не мав, бо у Марини уже був п’ятий місяць.
Ще поки навчався, то у містечку із Мариною мешкав. Як вони там жили не знаю, але невістка цвіла і пахла, а от син намагався і додому не повертатись.
Ну ,а коли диплом отримав, то ніби як ключ від свободи той папірець йому дав. Наступного ж дня мій син був уже на заробітках. Приїздив дуже рідко, дзвонив ще рідше. Маринка двійню у світ привела, але він і не приїхав. Коли я його намагалась присоромити, то почула:
— Ви так переймались її долею. Так хотіли, аби люди вас не осудили. Маєте все, а мене не чіпайте більше.
Мій чоловік онукам тата замінити намагався. До нас ми їх забирали часто. Хлопці із дідом щось майстрували, конструктори складали, а я уже з онучкою бавилась. Маринка ж чекала свого Сергія. Віддано чекала.
За вісім років мій син приїздив аж тричі. Останнього разу прибув не сам, а з якоюсь пані.
— Мамо, знайомся, це – Ірина. Ми із нею уже шість років разом живемо там, у Чехії. Я більше так не можу. Приїхав, аби розлучитись. Та й син у нас буде скоро.
Я мало свідомості не втратила, адже не очікувала такого повороту. От щойно із Мариною говорили, вона щасливо щебетала про те, що можливо Сергій їх до себе забере, адже говорив, що по приїзді вони матимуть серйозну розмову. Навіть, дітям сказала речі збирати, а тут Ірина якась.
Саме тієї миті Марина поріг нашого дому і переступила. Мабуть, хтось сказав, що бачив Сергія у нас на подвір’ї. Почувши все що син мені говорив, вона вискочила із хати і рвонула селом. Я була за нею побігла, але де ж з моїми колінами ту сарну наздогнати.
Три роки відтоді минуло. Марина виїхала із дітьми із нашого села кудись. Син живе у Чехії, а ми із чоловіком лишились на всій вині. Ніби, й не самі, маємо онуків, аж четверо, але жодного не пригорнеш, ні з ким і не побалакаєш.
Марина разом із мамою своєю зробили винними нас. Бачте, я не вплинула на сина, не повернула його в сім’ю, осиротила дітей.
— Ви так його виховали, не прищепили елементарних понять, не навчили бути мужчиною – кинула вона мені якось. – Я не хочу, аби й мої діти біля вас були, бо ви нічого хорошого їх не навчите.
От і виходить, що ми винні. Наші онуки ростуть десь там, без нас. Душа стинається і плаче.
Чого ж вона так із нами? Хіба не розуміє, що так не можна, що так не робиться?
Як же мені повернути спілкування з онуками? Чи є узагалі, хоч якийсь шанс?
01,12,2023
Головна картинка ілюстративна.
