Нежданий спадок мене не так здивував, як та знахідка, яка була в речах моєї тітки. Я її ніколи й не бачила, а тепер мені шкода, що я не познайомилася з такою людиною.

В родині кожного є така собі заможна тітонька, яка мала всіх у носі і те, кому вона відпише свою квартиру, то як виграти в лотерею. І ось така лотерея дісталася нам, тому й всі витрати на церемонію теж випала нам.

Квартира була однокімнатна в старенькому будинку і ще й на першому поверсі. Тато і мама цокали язиками, що дуже вже прогадали з розмахом церемонії і замовленим пам’ятником, бо в квартирі наче й ніколи не було ремонту, ці важкі під парчу штори, дерев’яні вікна, старі меблі…

В старій шафі кришталеві фужери з яких ніхто не пив, кілька чайних сервізів, які теж були лише для краси…

Шкода, що людина мала так багато гарних речей, але так ними й не скористалася.

Я в той момент думала про те, що й моє життя я відкладаю на потім, а далі так само хтось буде дивитися на мій побут і думатиме, що стільки в цієї жінки було суконь і взуття на каблуках, а вони майже не ношені, чи скільки було мрій про щось, які так само не здійснила.

Це все прибирала я, бо мені випадало тут жити з чоловіком, а в нашій квартирі мали жити наші діти, хтось з них. І ось так я собі проглядаю чуже життя, думаю чи що викидати чи ще хай буде, як натрапляю на гарну шкатулку, така знаєте, різьблена на ніжках, колись такі були в моді.

Переглядала її папери і тут натрапила на записку «Допоможи ближньому». І все, просто пожовклий клаптик і бозна коли написана записка, бо він аж пожовк. Думаю, що це й тітка не писала, бо наче не збігається по почерку.

І я не довго думала та викинула записку геть, разом з іншими речами. Ми зробили косметичний ремонт, вирішили, що нема сенсу влітати в копійку, адже потім можемо опинитися і в селі, а тут з дітей хтось буде жити, то вже собі зроблять по своєму смаку.

Почали вже ми жити з чоловіком там, перезнайомилися з усіма сусідами, всі вже поважного віку і нас називали «молоді», то так приємно чути, коли тобі насправді п’ятдесят п’ять років, а для них, ми – молоді.

Але справа в тому, що, коли я дивилася на цих поважних панів і пань, мені перед очима спливав той листок, пожовклий від старості, який мене спонукав допомогти ближньому.

«Куплю комусь продукти і на тому моя совість заспокоїться», – сказала я собі і чоловікові, а той погодився.

І тоді почала якось так своїх сусідок між іншим питати, хто тут потребує допомоги і виявилося, що живе один старенький, який рідко куди виходить і нікого з рідних немає. Я тоді вирішила, що це саме те і пішла до нього.

Довго дзвонила в двері та відповідала на запитання з якої я служби, церкви і чого хочу. Нарешті дідусь мене впустив і я сказала, що одна благодійна організація хоче йому допомогти з продуктами.

– Ет, що мені там треба, каша і канапка, – махнув той рукою, але я наполягала, щоб він попросив більше…

– Нічого мені не треба, – відказав чоловік.

Я вже хотіла йти, але зауважила фото, багато фото його і його маленької копії, хлопчика.

– Це мій син. Роки його не бачив…

І він почав оповідати, що дружина заборонила йому бачитися з сином, через те, що чоловік пішов від неї. Коли він одружувався з нею, то не думав, що жінка своїми ревнощами та причіпками так його від себе відхилить.

– Я хотів люблячу родину, де ж я знав, що буду жити в такому. Отак і пішов від неї, але не від сина. Дуже хотів його бачити, спілкуватися, але вона налаштувала його проти мене, мені говорила, щоб я не потрапляв йому на очі, бо забере його в іншу країну, а далі й так зробила… Тепер я сам і більше й не одружувався, бо навіщо…

Мені стало прикро за чоловіка і я подумала, що можна відшукати його сина. мені пішло дуже багато часу аби знайти його, адже прізвище в чоловіка поширене. Але мені пощастило і один чоловік на ім’я Давид відгукнувся і підтвердив, що жив колись в нашому місті, але вже роки живе за кордоном. Я написала йому, може й недоладно, що батько його любить і все життя пам’ятає і чекає.

Яким було моє здивування, коли Давид приїхав! Мені здається, що я раділа більше за батька, який повернув собі сина.

Я тоді взяла клаптик паперу і написала «Допоможи ближньому», хай цей листочок буде і якась людина відчує те щастя, яке буває, коли твоя доброта приводить до такого чуда.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page