fbpx

Незнайома жінка, дорого вдягнена та яскраво нафарбована, повернулась до Марини та замість привітання накинулась на бабусю з черговою порцією не надто ввічливих слів: «Ну, і подивись, що ти з неї зробила?! На кого вона схожа? Пересічна селянка! І це ти називаєш гідне виховання?! Де вона, ти, кажеш вчиться?! У технікумі, на кулінара? Та кому потрібні ці кулінари…» Марина зазвичай була завжди стриманою, але тут вона не витримала

Скільки себе пам’ятала Марина, поруч з нею завжди були бабуся і дідусь.

Саме вони водили її у дитячий садок, першого вересня у школу, відвідували батьківські збори та піклувалися про те, щоб Маринці було, що одягти і що поїсти. І Марині вистачало їхньої любові. Інколи, дивлячись на родини однокласників, Марина задавала і собі питання, де її батьки, та була цілком задоволена відповіддю бабусі про те, що її мати поїхала на заробітки задля того, щоб забезпечити їй, Маринці, пристойне життя. Щоправда, з тих заробітків мати не поверталася вже багато років, навіть не телефонувала, ну а про гроші взагалі мови не було. Єдине, що Марина знала, це те, що мати її жива, але живе десь далеко.

За матеріалами – “Є”.

Роки минали, за плечима Маринки лишився дитячий садок, початкова школа і навіть випускний дев’ятого класу. Дівчинка разом з бабусею вирішила, що оскільки у них немає грошей на навчання в інституті, вона буде вступати до якогось училища, чи технікуму, щоб здобути собі професію, яка їй завжди дозволить на хліб заробити. Дівчинка вирішила стати кухарем. Вона любила готувати усілякі кулінарні шедеври, щоправда, які шедеври з продуктів, що придбаєш на мізерну пенсію бабусі та дідуся та її стипендію? Та дівчинка мріяла про те, що колись зможе готувати екзотичні страви із заморської риби.

Роботяща, спокійна, чуйна дівчина – вигідно відрізнялась від своїх однолітків, котрі мали гроші та пробували все, про що Марина і не чула ніколи. Усе це було їй просто нецікаво, у неї було інше життя, інші цілі, пріоритети.

Того дня дівчинка, як завжди, поверталася додому з технікуму. По дорозі зайшла до магазину і купила хліб. Зараз, прийде та приготує смачну вечерю для бабусі та дідуся. Вже підходячи до свого подвір’я дівчинка побачила дорогу автівку, що була незграбно припаркована, на її квітнику. Звичайно, за квіти вона сваритися не буде – виростуть інші, але людям не завадило б звертати увагу на те, що вони своїми необережними рухами руйнують працю інших. Дівчина відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. З хати лунали голоси. І, хто це до них у гості завітав? Вони, здається, нікого не чекали…

Марина зайшла до будинку та попрямувала до великої кімнати, з якої лунали голоси. Дивно, але бабуся сперечалась з гостею, на неї це так не схоже. Дівчина зайшла до кімнати, привіталася з незнайомою жінкою, та запитально подивилась на бабусю. Незнайома жінка, дорого вдягнена та яскраво нафарбована, повернулась до Марини та замість привітання накинулась на бабусю з черговою порцією не надто ввічливих слів: «Ну, і подивись, що ти з неї зробила?! На кого вона схожа? Пересічна селянка! І це ти називаєш гідне виховання?! Де вона, ти, кажеш вчиться?! У технікумі, на кулінара? Та кому потрібні ці кулінари…» Марина зазвичай була завжди стриманою, але тут вона не витримала. «Та хто ви така, щоб так з нами розмовляти? У нашому домі нас брудом поливати…» «А я, дівчинко, – твоя мати, і я приїхала тебе забрати!»

Від цих слів Маринці стало недобре. Вона стільки разів уявляла собі цю казкову мить зустрічі з матір’ю, і ніяк не могла уявити, що їхнє знайомство почнеться з образ. І це її мати?! Де, вона була стільки років? Чому не приїжджала, не дзвонила, не допомагала?

Мовчання перервав голос бабусі: «Ну, і чого ти добилася? Образила дівчинку. Кому від того стало легше? Звичайно, ти її мати, ти її привела у цей світ, але коли вона була тобі непотрібною – ти залишила її, як зіпсовану річ. Ми з дідом піклувалися про неї, не дали їй пропасти, виростили її порядною людиною. За ці роки ти жодного разу не подзвонила, ні копійки не дала дитині, а тепер ми з дідом стали погані? Звичайно, ти, можеш і далі нас поливати брудом, я вже звикла, що ти така, я вже звикла, що у мене немає доньки, але дівчинку не ображай. До того ж вона вже може сама вирішувати, як їй далі жити…»

Незнайома жінка, замість того, щоб прислухатися до слів бабусі, лише презирливо фиркнула та підвелась. «Збирайся! Ми їдемо» — кинула вона Марині. Я чекаю тебе у машині». Вона вийшла з кімнати, лишивши по собі шлейф різкого та задушливого аромату…

Марина тихо присіла на диван. Вона так мріяла побачити свою матір, але уявляла її іншою. А ця жінка – якщо і мати, то чужа. І жити поруч із нею Марина не хоче…

За півгодини мовчання, на порозі знову з’явилася мати Марини. «Ну, скільки можна?! Своє ганчір’я можеш залишати тут – купимо нове…» «Я нікуди не поїду…» Здається, на таку відповідь незнайомка не очікувала. «Чому?» – вперше за всю розмову на її розфарбованому обличчі з’явилось щось схоже на людські почуття. «Я залишусь тут, а ти для мене – матір, але чужа…» «Ти, думаєш, я буду тебе вмовляти?!» – жінка голосно гримнула дверима, заревіла автівка, та згодом настала тиша.

«Бабусю, дідусю, ходімо, я щось на вечерю приготую… А ще, я вас дуже люблю…»

Автор – Ольга ШЕВЦОВА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page